«Сильна армія – це право на існування нації,» – повторював генерал Марко Безручко.Народився шляхтич 31 жовтня 1886 р. у містечку Великий Токмак у Таврії. Здобув початкову освіту, потім навчався в учительській семінарії в Переяславі. Але різко змінив курс: вступив до Одеського піхотного юнкерського училища, яке закінчив 1908 року. Далі Марка Безручка у званні підпоручика направили у 106-й Уфимський полк, дислокований у Вільні (Вільнюс). У 1914-му підпоручик Безручко закінчив Миколаївську піхотну академію Генерального штабу. 30-літнім Марко Данилович Безручко у складі 106-го Уфимського полку потрапив на німецький фронт першої світової. На фронті був поранений і контужений, з початку 1915 року перейшов на штабну роботу – 20 січня його призначили офіцером для доручень штабу 3-го армійського корпусу. З липня 1916-го Марко Безручко на посаді старшого ад’ютанта штабу 42-го армійського корпусу, а з 30 серпня 1917-го – штаб-старшина для доручень штабу 30-го армійського корпусу, був начальником штабу дивізії.
З грудня 1918-го підполковник Марко Безручко став начальником персонального відділу Генштабу УНР, з березня наступного року –начальником штабу Окремої запорізької бригади ім. С. Петлюри Дієвої армії УНР. Його називали українською оазою серед соціалістів Вінниченка; серед російськомовних монархістів Скоропадського. Згодом Марко Данилович став вірним помічником Василя Тютюнника, тому й попросився на передову. З червня 1919-го наддніпрянець потрапив на посаду начальника штабу корпусу Січових стрільців, якими командував Євген Коновалець. Доволі холодно та стримано зустріли галичани Безручка, але скоро крига скресла: січовики оцінили якості новачка і заговорили: «Скромний, поважний вояк із крові й кості, добрий психолог, знаменитий тактик, ввічливий, турботливий». Словом, наш земляк швидко «острільчився», бо виявився не підфарбованим, а справжнім козаком, навіть одержав поважне прізвисько «старий». Тандем Коновалець-Безручко зробив корпус найміцнішим в армії, на їхній бік перейшли великі більшовицькі з’єднання, серед яких 14 Миргородський радянський полк, Тульська радянська бригада 8-ї стрілецької дивізії. Полковник Безручко, ніколи сам не розлучаючись із рушницею, водив січовиків і на поляків, і на денікінців, брав участь у обороні Києва.
Марко Безручко з побратимами у грудні 1919-го опинився в таборах для інтернованих після переходу кордону з Польщею. Вояки армії УНР жили в бараках, харчувалися тим, що виділяли їм інтенданти, одягалися в те, що принесли на собі з боїв, вошей з одягу виловлювали жменями. Права носити зброю в них не було.
У січні 1920 року, виконуючи завдання Головного отамана, розпочав формування 6-ї січової дивізії Дієвої армії УНР, 8 лютого його офіційно призначили її командиром. Дивізія була сформована з інтернованих українських вояків і розпочала бойовий шлях наприкінці квітня разом із союзницькою польською армією. Дорогою до українських частин приєднувалися добровольці. 7 травня 1920-го вояки Марка Безручка зайняли Київ, але через місяць почали відступ.
На початку липня 1920-го червоні прорвалися в районі Проскурова і фронт покотився далі на Захід. На півночі будьонівці через Рівне прорвалися до Львова, а основні сили Червоної армії оперували на околицях Варшави. Українці змогли частково стримати ворога на Поділлі. Марко Безручко, командувач Середньої групи, разом зі своїми підлеглими та невеликою групою польських військ опинився у фортеці Замостя. Вони взяли на себе удар Першої кінної армії Будьонного. Остання не встигла на варшавський розгром армій Тухачевского і після невдалої спроби здобути Львів рушила північніше, у напрямку Замостя, розраховуючи обійти сили противника й вирвати ініціативу з його рук. 29 серпня наштовхнулася на оборону фортеці. Цього дня підлеглим Безручка довелося відбивати атаки спішених кіннотників. Будьонівці повели наступ зусібіч, плануючи взяти захисників у кільце. Із заходу вони прорвали дротяні огорожі. 1 вересня кіннота Будьонного відступила разом із рештою червоних військ, яких відкинули на схід від Варшави творці «чуда над Віслою». Так Марко Данилович Безручко не пропустив більшовиків на Варшаву, не дав більшовикам прорватися на захід у Німеччину; врятував Польщу та фактично всю Європу під «добровільного входження» до складу «союзу радянських республік». Після оборони Замостя Марко Безручко став генералом, його призначили командувачем Середньою групою військ Армії УНР у складі 5-ї та 6-ї дивізій, яка, провівши в жовтні контрнаступ проти більшовицьких військ, зайняла Поділля по лінії Шаргород-Бар-Літин.
За вересень – жовтень 1920 року українська та польська армії відвоювали Поділля і вийшли на Наддніпрянщину. Але тут генерала очікував несподіваний удар. Без консультації із союзниками польська сторона несподівано підписала сепаратне перемир’я з Москвою. Як і сьогодні, українським військам самим довелося відвойовувати свою землю. А потім у листопаді 1920-го війська переходили на схід за Збруч. На переправі вояки УНР кидали зброю в річку, пошкоджували гвинтівки і кулемети, щоб уже ніхто не мав із них користі…
Разом із дружиною Клавдією Олексіївною Безручки оселилися в Щипіорно в «генеральському» бараку в таборі інтернованих вояків УНР. Марко Данилович керував табором, а його дружина заробляла на життя живописом. З травня по серпень 1921 року генерал Безручко – військовий міністр в уряді УНР, але пішов у відставку на знак протесту проти урядової політики. Безручко прийняв запрошення митрополита Андрея Шептицького працювати у карпатській Осмолоді, де працював Андрій Мельник. У 1924 році поляки почали ліквідацію таборів вояків УНР. У 1927-му став членом таємного 29-особового Генерального штабу військового міністра УНР в екзилі генерала Володимира Сальського; членом Вищої Військової Ради УНР. Водночас був головою Українського клубу, у 1931–1935 рр. очолював Українське воєнно-історичне товариство у Варшаві, редагував і видавав військово-історичний мемуарний збірник «За Державу», написав книжку «Українські січові стрільці на службі Батьківщині». Марко Безручко – член-засновник ОУН.
Майже 20 років генерал-хорунжий Марко Безручко добровільно-примусово працював у Картографічному інституті Війська Польського у Варшаві, без дозволу від’їздити до Львова. Під час святкування 20-річчя відродження Речі Посполитої польська влада нагородила Марка Безручка вищим орденом «Vіrtutі Міlіtarі», але: «Я воював за Україну, а не за Польщу,» – заявив бойовий генерал і відмовився від нагороди.
Помер Марко Безручко після важкої хвороби 10 лютого 1944 року. Похований у православній частині цвинтаря «Воля» у Варшаві. Як ви розумієте, радянські органи не рекомендували братам, племінникам генерала Марка Безручка навіть шепотом згадувати його ім`я.
Залишити відповідь