– Мільйонери, мільярдери – добра від них, як від холери! Їх же усі проклинають і на тому світі не згадають! – бурчить моя Хомівна.
– Сонечко моє, ну, що ти хочеш від зайд-мародерів? Чи ж ці комсомольчики хоч копійчину чесно заробили? Чесні гроші мільйонерів навіть комуністів пережили.
– І де ти бачила чесні гроші? Все натирене, із шлунків голодних вкрадене…
– Ні, не згодна. Наприклад, був колись натуральний якісний цукор (не теперішня бурда-суміш); були чесні цукрозаводчики.
– А й правда, Симиренки, Терещенки, Яхненки? Дійсно, багато добра зробили для України.
– Харитоненків забула?
– А що Харитоненки? – не вгавала Хомівна.
– Як що? Солодкі кошти цих мільйонерів знають сьогодні усі. Наприклад, пам’ятник Богдану Хмельницькому. Павло Іванович Харитоненко оплатив спорудження пам’ятника Богданові в Києві. Саме на його кошти у 1879 році скульптор Пій Веліонський відлив у Петербурзі на заводі Берда статую гетьмана, а його колега Артемій Обер — відлив коня. У 1880 р. було відлито з бронзи центральну частину монумента.
Скульптор Михайло Микешин позичив гроші і оплатив перевіз до Києва. Привіз і – пам’ятник ще рік був «під домашнім арештом» у підвалі Старокиївської поліцмейстерської дільниці (бач, Богдан, який за життя скуштував турецької та польської в’язниці, побував і в російській).
Нарешті міська дума виділила кошти на спорудження пам’ятника. І знову колізія: Микешин мріяв поставити монумент біля Софії, де кияни вітали переможне військо гетьмана Богдана, але священики обурилися: як можна зводити ідолище навпроти святопрестольної Софії?
Запропонували цей монумент установити на Бессарабці (там, де сьогодні знаходиться будівля ринку). Оскільки площа не мала назви, її нарекли площею Богдана Хмельницького. Та батьки міста заборонили це, бо тоді Хмельницький буде вказувати булавою на… популярний у Києві трактир купця Лаврухина. Володарі веселого закладу виявилися «патріотами»: вони обурилися (а даремно відмовилися від реклами !).
Аргументи гаманців Терещенків, Симиренка, Ханенка, Харитоненка переконали церковників. І ще три роки встановлювали пам’ятник на гранітному постаменті (архітектор В. М. Ніколаєв). На вимогу прихожан Михайлівського собору постать на 35 градусів повернули, щоб булава показувала не на Польщу, а на Швецію.
Важливим питанням був хвіст коня Хмельницького: він не повинен був вказувати на Софію, на Михайлівський собор чи на Присутні місця.
– Ти диви! Чому ж ми не згадуємо цю добру справу?
