Ще за часів Катерини ІІ з’явилося таке поняття як межа осідлості: це означало, що особам єврейської національності не вільно селитися будь-де; міста Росії їм були заказані, але в Україні, Білорусі – будь ласка! Крім того існував перелік професій, які могли опановувати особи цієї національності.
У містечку Мстиславль (Білорусь), що входив до межі осідлості, 25 листопада 1881 р. народився міщанин Абрам (Абрахам) Мане́вич. 20-річним юнаком, сповнений єдиного бажання — стати художником, Маневич приїхав до Києва. Спочатку працював у майстерні вивісок, згодом — на фабриці ліжок, яка містилася на Подолі та належала Бауеру, — розписував спинки готових виробів ландшафтами та квіточками. Знайомство з відомим ученим, археологом, етнографом, директором Міського музею (тепер — Національний художній музей України) Миколою Біляшівським змінило життя юнака. Тихий смуток поезії буття, пейзажів без жодної людини, де на першому місці дерева, сподобалися Біляшівському і він сприяв Маневичу, знайшов йому мецената барона Гінцбурга.
Київ не входив до межі осілості, тому потрібно було спеціального дозволу від генерал-губернатора для здобуття освіти. Абрама прийняли на безкоштовне навчання до школи Мурашка. У 1901—1905 він навчався в Київському Художньому училищі, де в цей же час учились О.Богомазов, О.Екстер, А.Архипенко, К. Малевич і Бялиницький-Бируля.
Після закінчення училища поступив у Художню Академію в Мюнхені, яку закінчив у 1907 р. 
Перші свої роботи писав у стилі мюнхенсько-віденського модернізму.
В 1913 р. відбулася дуже успішна виставка полотен Маневича в паризькій галереї Дюрана Рюеля. Тогочасна критика писала, що фарби Маневича «живуть, думають, хвилюють, радіють, страждають і борються». Верхарн стверджував, що пензель Маневича уміло відтворює відчуття холоду. Давид Бурлюк називав художника «магом і чародієм фарб, диригентом оркестру, в якому кольори грають в унісон без жодної фальшивої ноти в звучанні». 
Художник у вишиванці з чистою українською мовою був одним із перших професорів Української академії мистецтв. Писав, спираючись на досягнення імпресіонізму, міські пейзажі, зокрема київські: «Весняна Симфонія» (1912), «Осінь. Дніпро» (1913), «Міський Пейзаж» (1914), «Дахи Києва». 
Йому удалося створити елегію музики барв, донести, як під теплими променями весняного сонця на наших очах «оживають» тоненькі берізки. Поет Василь Стус присвятив цьому невеличкому пейзажу вірш:
Життя симфонія, “Симфонія весни”
І сатанинський, зойками Маневич.
Єврей по горло і по горло — невір
По горло маячний і мудрий сніг
Пелюсточками пальцями, руками,
Як жалами співучими до віт
Березових, хистких, бузково-тканих
В його лірично-фосфоричний світ…
У 1919 році в Трипіллі трагічно загинув 17-річний син художника Борис. 
Маневич переживав за долю дочки Люсі, тому 1920 р. з дружиною та дочкою переїхав до Мінська. Через два роки вони переїхали в Лондон, а звідти до США. З 1922 року Маневич жив у Нью-Йорку, але манери говорити повільно з легким українським акцентом Маневич не змінив. Оселився у Бронксі — бідному кварталі, де мешкало багато емігрантів. Поруч жив його давнішній знайомий, всесвітньо відомий козацький нащадок Давид Бурлюк.
У 1925-27 рр. створив серію міських пейзажів «Прозаїчна Америка», де показав контрасти сучасного міста. В останні роки створив пейзажі «Зима. Канада» (1932), «Весна» (1942) та інші. Абрам Маневич (1881—1942) належить до плеяди майстрів, які стояли біля витоків української культури XX століття. Його мистецтво визначало художні новації часу — ті пошуки в живописі, в основі яких превалював декоративний початок. Час же із його політичними і соціальними потрясіннями визначав його долю — той життєвий шлях, який проліг від берегів Дніпра до берегів Гудзону.
До шанувальників творчості Маневича належав Альберт Ейнштейн.
Абра́м Анше́лович помер 30 червня 1942, у м.Нью-Йорк, США.
І тільки через 30 років після смерті батька Люся Маневич змогла виконати його останню волю. Вона привезла й подарувала Державному музею українського мистецтва, де відбулася перша виставка робіт її батька, 48 його живописних полотен.
Залишити відповідь