У день рідної писемності 9 листопада 1984 р. у невеличкому містечку Дергачі, недалеко від Харкова народився Олександр (Олесь), згодом знайшовся молодший братик Сергій. Не знаю, яка трагедія привела обох хлопчиків у дитячий будинок м. Дергачі. За совєтів сиротинець якось утримувався, а новій владі нерентабельний заклад заманулося розпустити, приміщення у гарному місці – приватизувати. От і почали місцеві люди розбирати собі дітей.
Леонід Степаненко жив із старенькою мамою і вирішив усиновити Олександра. Так Олесь став Степаненком, а згодом віднайшли та усиновили Сергія.
Синьооке хлоп’я ходило у середню школу, писало свої чесні, дитинні, вірші-думи. Його ж братик із пуп’янку був талановитим поетом-жартівником.
Олесь рано став дорослим і задавав собі питання: «Чому я не пишу, як інші, заздалегідь прийнятні вірші»
Чому, як дехто, прямо зрання,
Не став втинати про кохання?
Чому я все про Україну
Пишу, римую без упину?
І вірші все якісь сумні…
Чи так пороблено мені?
Тринадцятирічний Санько на День незалежності написав вірш «Дві мови»:
Я телеканали
По черзі вмикаю.
Мови, що лунають
З сумом зіставляю.
Українська мова
Українців любить.
Російську постійно
Від усіх нас нудить.
Українська мова
Державу будує.
Російська затято
Зроблене руйнує.
Українська предків
Славних поминає.
Російська їх пам’ять
Брудом обливає.
Українська мова
Чеснотами сяє.
Російська бридоті
І брехні навчає.
Українська прагне
Нам майбутнє дати.
Обіця російська
Нас перестріляти.
Справжні українці
Люблять мову рідну.
Перевертні й зайди?
Ті — окупаційну.
24 серпня 1997 р.
Після школи юний талант, правдолюб вивчав журналістику у Харківському національному університеті ім. В. Каразіна. Гроші на навчання та життя родині юнак заробляв на цегельному заводі. Та руки злочинців піднялися на сиротину: жорстоко побили 17-річного Олеся Степаненка, розтрощили голову й кинули на лютневому морозі. Майже три роки хлопець хворів, молодий організм витримав. Олесь почав одужувати, але у ніч на 29 грудня 2004 р. він раптово зник. Батько довго розшукував дитину. Нарешті міліція повідомила, що за нез’ясованих обставин 20-річний Олесь Степаненко загинув під колесами швидкого потяга.
У лікарні Олесь Степаненко написав свій «Останній вірш». Останній вірш – справді виявився останнім.
Нема майбутнього у мене,
На превеликий жаль — нема.
Єдине, що мене чекає, —
Могильний холод і пітьма.
Не стать мені уже поетом.
Мені уже ніким не стать
Я гину! Гину!! Гину!!! Боже!
Мені вже нічого чекать?
Вже не створю більш ні рядочка
Я віршів — цих маленьких див,
Так званих друзів заспокою
І не так званих ворогів,
І сам навіки заспокоюсь.
Нічого в світі не зроблю.
Як свічечка за п’ять копійок,
Ледь спалахнувши, догорю.
2002 р.
Залишити відповідь