20 серпня 1903 р. у с. Римарівка, на Полтавщині народився Петро Одарченко, український літературо- та мовознавець, педагог.
Кажуть, рід отримав прізвище від імені Одарки, яка була при надії, коли її чоловік-козак загинув, тому й Одарченки… Петро із батьками жив у Римарівській земській богадільні (мали своє помешкання). Батько працював завгоспом, мати Оксана – кухаркою. Вечорами при каганці матуся вишивала та співала, часом розповідала казки. «Все своє життя вона тяжко працювала, багато горя зазнала, але ніщо не потьмарило її високу моральну красу», — написав Петро Васильович у «Автобіографії».
На річці Тарапуньці Петро став запеклим рибалкою.
Ловке допитливе хлоп’я старанно навчалося у сільській початковій школі, закінчив її десятирічним з почесною нагородою першого ступеня.
Справили батьки синові новий одяг і відправили до Гадяцької гімназії. Звісно, навчання велося російською мовою, але учні на перервах спілкувалися українською, «деякі вчителі виявляли свої виразні українські симпатії», – згадував Петро Одарченко. На дозвіллі Петро читав усе що потрапляло до рук: байки Глібова, «Кобзаря» Тараса Шевченка; брав активну участь у гуртку українознавства гадяцької шкільної молоді (був писарем гуртка). Жив гімназист у найманих приміщеннях, понад рік (1919-1920 рр.) мешкав у будинку Михайла Драгоманова, тоді там мешкала сестра Драгоманова, мати Лесі Українки, Олена Пчілка. Вона розповідала про Михайла Драгоманова, Панаса Мирного; подарувала Петру свою книгу «Дві п’єси для дитячого театру».
В останній рік навчання Петро здобував освіту одночасно у Гадяцькій гімназії імені М. П. Драгоманова та на педагогічних курсах. Восени 1920 р. почав учитися в Полтаві, у місцевому відділі історично-філологічного факультету Харківського державного університету. У лютому 1921 р. Петро Одарченко через тяжку хворобу змушений був залишити Полтаву. Два роки він учителював на хуторі Мельниково-Кулебин, на Полтавщині. Він серйозно захопився збиранням усної народної творчості, почав готувати збірник «Пісні Гадяцького повіту», які записав у рідному селі Римарівці та на хуторі Мельниковому.
У 1923 р. П.Одарченко отримав направлення профспілки вчителів до Ніжинського інституту народної освіти. Він склав іспит на відмінно, тому одержував стипендію. Це були часи офіційної українізації, коли більшовики виявляли своїх ворогів і складали розстрільні списки. Та Петро сприйняв політку за чисту монету: керував семінаром української літератури і краєзнавчим гуртком, влаштував Шевченківське свято, літературні вечори. Зберіглися методичні настанови Одарченка краєзнавцям: «Записати спомини про колишню харчрозкладку й думки за харчподаток на цей рік, записати на засіданні сільради промови найколоритніші й найяскравіші». Сам Петро багато що записав від своїх батьків, родичів.
У 1926 р. П. Одарченко закінчив Ніжинський інститут. Професор Євген Рихлік (репресований у 1931 р., помер у ГУЛАГу) писав: «Одарченко досконало і вільно володіє українською мовою, а також оволодів німецькою і французькою мовами, і я за свій обов’язок вважаю рекомендувати предметній Комісії т. Одарченка як найздатнішого студента і вношу пропозицію залишити його при науковій кафедрі аспірантом при секції української мови і літератури для підготовки до наукової педагогічної діяльності в вищій школі».
Після закінчення інституту залишився аспірантом Ніжинської науково-дослідної кафедри історії, культури та мови; одночасно викладав українську мову у Ніжинській агротехнічній школі та на Курсах українізації. Протягом трьох років П. Одарченко надрукував 10 наукових праць та рецензій у різних наукових виданнях.
У 1929 році успішно закінчив аспірантуру, написав дисертацію на тему «Стиль Лесі Українки». Настав час розплати більшовиків із романтиками українізації. Завершення аспірантури збіглося з арештом. Не вистачило кілька тижнів, щоб захистити дисертацію. Арешт, звинувачення: «П. В. Одарченко обвиняется в принадлежности к контрреволюционной организации, ставящей своей целью свержение советской власти и восстановление «Самостийной Украйны». Тюрма: допити, шантаж, погрози; вирок суду – три роки заслання в Алма-Ату, Казахстан; етап. Він захворів на черевний тиф і запалення легенів. Місяць пролежав у непритомному стані. Щоночі біля його ліжка чергували дві дівчини-українки, одна із них Марія згодом стала його дружиною. Після тифу отримав тяжкі ускладнення: запалення середнього вуха, міокардит серця, гострий суглобовий ревматизм і пролежні на спині. Потрібна була негайна операція черепа. Дякуючи українцям-засланцям і молодій лікарці-хірургові – одужав. Після лікарні пощастило влаштуватися старшим науковим співробітником бібліотеки Казахстану, виконував обов’язки головного бібліотекаря каталогізації, а пізніше — завідуючого бібліотекою Центрального краєзнавчого музею Казахстану. Викладав російську мову в Казахському медичному інституті і писав статті українською мовою для радіо. Їх транслювали на райони, заселені українцями. Здавалося, ніколи вгору глянути, а він дивився, напоював очі неземною красою: чаша Алма-Ати, оточена засніженими шапками гір, безмежна блакить неба – незабутнє.
5 грудня 1933 року звільнення, але за постановою уряду СРСР про припинення українізації, 6 грудня того ж року – знов арешт і висилка Петра Одарченка на три роки в Уральськ. Там працював бібліотекарем у педагогічному інституті, викладав курс української мови.
На початку 1937 року був звільнений із заслання, одержав паспорт і став членом Спілки робітників освіти і Секції наукових робітників. Але незабаром, без пояснення його звільняють з посади доцента педінституту, де він викладав російську мову. Намагання відновити справедливість не допомогло. Директор інституту попередив Петра Васильовича про те, що йому загрожує новий арешт і порадив виїхати. І він поїхав з дружиною і сином Олександром у село Римарівку. Там побачив масові арешти невинних людей, почув про розстріли, тому виїхав до Курська. Працював в Курській обласній бібліотеці у відділі іноземної літератури, викладачем російської мови у середній школі для дорослих. У 1938 р. влаштувався на посаду доцента Курського педінституту, викладав курс сучасної російської мови, керував семінаром “Граматичні системи української мови”. Працював над дисертацією на тему “Лексика і синтаксис повісті Гоголя “Тарас Бульба”.
Та захистити дисертацію не пощастило, на перешкоді стала війна. Коли німецькі війська окупували Курськ, він із родиною знову повернувся у рідне село Римарівку. 20 серпня 1943 року із дружиною та синами подалися до Львова, потім до Варшави. Влаштувався викладачем церковно-слов’янської мови у православній духовній семінарії, там подружився з Євгеном Маланюком – викладачем математики. Євген Маланюк став хрещеним батьком молодшого сина Одарченків — Павла.
Наприкінці 1944 р. виїхали до Відня, потім була Баварія, табір ДП (переміщених осіб) у Ляйпгаймі.
Кілька років був доцентом Православної Богословської Академії у Мюнхені, редактором в Українській вільній Академії Наук. На прохання професора Віктора Петрова (Домонтовича), написав низку статей з української етнографії та фольклору для «Енциклопедії українознавства».
У Ляйпгаймі в українській гімназії викладав історію України, виконував обов’язки редактора газети «Українські вісті», надрукував «Український правопис», рецензував рукопис підручника О. Панейка «Українська мова». У Німеччині обираний членом-коресподентом Української Вільної Академії Наук (УВАН).
У 1950 році приїхав з родиною до Сполучених Штатів Америки. Кілька місяців працював на заводі мідних ґудзиків, у готелі, на нью-йоркському залізничному вокзалі прибиральником разом із поетом Тодосем Осьмачкою. Завдяки втручанню президента УВАН проф. М.О. Вєтухова, П. Одарченко отримує наукову стипендію. Першою його книжкою в еміграції стала монографія «Т. Г. Шевченко в радянській критиці» (1952), що була перекладена англійською мовою в науковому збірнику УВАН. Працював Петро Одарченко в бібліотеці Конгресу США (1952-54), на посаді перекладача й редактора мови радіостанції «Голос Америки» (1955 до 1973), заступником керівника Українського відділу «Голосу Америки» був Микола Француженко.
У 1962 р. Петра Одарченка обрали дійсним членом Української Вільної Академії Наук у США, а 1975 року — дійсним членом Наукового Товариства імені Шевченка.
Здавалося б усе добре, але незагойною раною була неможливість подати матусі звістку про себе з-за кордону. Будь-який контакт із родичами закінчувався для останніх ув’язненням.
Як же гірко ридав Петро Одарченко, коли читав розповідь родичів про матінку. «Якось мати прийшла до своєї родички і попросила: «Сеcтро, купи мені на базарі чавунчик. Та тільки не торгуйся, віддай скілько запросять». Сестра виконала прохання Оксани, а та через кілька днів прибігла до неї раненько і дуже схвильовано прошепотіла: «Петрусь мій живий і буде довго жити, бо я посадила в чавунчик павука, і він заснував його густо-густо».
Вона так і померла, не маючи іншої звістки про свого Петруся.
У пострадянський період Петро Одарченко власним коштом відбудував Православну Свято-Покровську церкву на Полтавщині в селі Римарівка; фінансово допомагав часописові «Березіль», матеріально підтримував Ялтинську українську школу №15.
Доля не милувала довгожителя: загрозливі хвороби, серйозне поранення неуважним водієм автомашини в Такома Парк. «13 січня 1998 року мене розбив параліч (п’ятниця 13 січня, – це нещасливий день для мене!). Я не міг говорити, не міг писати, не міг ходити, не знав імена моєї дружини, моїх синів, не знав, як мене звуть, як називаються предмети, які мене оточують.» Та П. Одарченко виборсувався і продовжував свої літературознавчі студії.
Петро Васильович Одарченко відійшов за вічну межу 12 березня 2006 р. на 103 році життя і похований на українському цвинтарі в місті Бавнд-Бруку (США).
