UAHistory

  • Мовні забавки
  • Історичні події
  • Сучасність
  • Видатні люди
Головна » Регістрація » Видатні люди » Петро Одарченко

Петро Одарченко

20 серпня 1903 р. у с. Римарівка, на Полтавщині народився Петро Одарченко, український літературо- та мовознавець, педагог.
Кажуть, рід отримав прізвище від імені Одарки, яка була при надії, коли її чоловік-козак загинув, тому й Одарченки… Петро із батьками жив у Римарівській земській богадільні (мали своє помешкання). Батько працював завгоспом, мати Оксана – кухаркою. Вечорами при каганці матуся вишивала та співала, часом розповідала казки. «Все своє життя вона тяжко працювала, багато горя зазнала, але ніщо не потьмарило її високу моральну красу», — написав Петро Васильович у «Автобіографії».
На річці Тарапуньці Петро став запеклим рибалкою.
Ловке допитливе хлоп’я старанно навчалося у сільській початковій школі, закінчив її десятирічним з почесною нагородою першого ступеня.
Справили батьки синові новий одяг і відправили до Гадяцької гімназії. Звісно, навчання велося російською мовою, але учні на перервах спілкувалися українською, «деякі вчителі виявляли свої виразні українські симпатії», – згадував Петро Одарченко. На дозвіллі Петро читав усе що потрапляло до рук: байки Глібова, «Кобзаря» Тараса Шевченка; брав активну участь у гуртку українознавства гадяцької шкільної молоді (був писарем гуртка). Жив гімназист у найманих приміщеннях, понад рік (1919-1920 рр.) мешкав у будинку Михайла Драгоманова, тоді там мешкала сестра Драгоманова, мати Лесі Українки, Олена Пчілка. Вона розповідала про Михайла Драгоманова, Панаса Мирного; подарувала Петру свою книгу «Дві п’єси для дитячого театру».
В останній рік навчання Петро здобував освіту одночасно у Гадяцькій гімназії імені М. П. Драгоманова та на педагогічних курсах. Восени 1920 р. почав учитися в Полтаві, у місцевому відділі історично-філологічного факультету Харківського державного університету. У лютому 1921 р. Петро Одарченко через тяжку хворобу змушений був залишити Полтаву. Два роки він учителював на хуторі Мельниково-Кулебин, на Полтавщині. Він серйозно захопився збиранням усної народної творчості, почав готувати збірник «Пісні Гадяцького повіту», які записав у рідному селі Римарівці та на хуторі Мельниковому.
У 1923 р. П.Одарченко отримав направлення профспілки вчителів до Ніжинського інституту народної освіти. Він склав іспит на відмінно, тому одержував стипендію. Це були часи офіційної українізації, коли більшовики виявляли своїх ворогів і складали розстрільні списки. Та Петро сприйняв політку за чисту монету: керував семінаром української літератури і краєзнавчим гуртком, влаштував Шевченківське свято, літературні вечори. Зберіглися методичні настанови Одарченка краєзнавцям: «Записати спомини про колишню харчрозкладку й думки за харчподаток на цей рік, записати на засіданні сільради промови найколоритніші й найяскравіші». Сам Петро багато що записав від своїх батьків, родичів.
У 1926 р. П. Одарченко закінчив Ніжинський інститут. Професор Євген Рихлік (репресований у 1931 р., помер у ГУЛАГу) писав: «Одарченко досконало і вільно володіє українською мовою, а також оволодів німецькою і французькою мовами, і я за свій обов’язок вважаю рекомендувати предметній Комісії т. Одарченка як найздатнішого студента і вношу пропозицію залишити його при науковій кафедрі аспірантом при секції української мови і літератури для підготовки до наукової педагогічної діяльності в вищій школі».
Після закінчення інституту залишився аспірантом Ніжинської науково-дослідної кафедри історії, культури та мови; одночасно викладав українську мову у Ніжинській агротехнічній школі та на Курсах українізації. Протягом трьох років П. Одарченко надрукував 10 наукових праць та рецензій у різних наукових виданнях.
У 1929 році успішно закінчив аспірантуру, написав дисертацію на тему «Стиль Лесі Українки». Настав час розплати більшовиків із романтиками українізації. Завершення аспірантури збіглося з арештом. Не вистачило кілька тижнів, щоб захистити дисертацію. Арешт, звинувачення: «П. В. Одарченко обвиняется в принадлежности к контрреволюционной организации, ставящей своей целью свержение советской власти и восстановление «Самостийной Украйны». Тюрма: допити, шантаж, погрози; вирок суду – три роки заслання в Алма-Ату, Казахстан; етап. Він захворів на черевний тиф і запалення легенів. Місяць пролежав у непритомному стані. Щоночі біля його ліжка чергували дві дівчини-українки, одна із них Марія згодом стала його дружиною. Після тифу отримав тяжкі ускладнення: запалення середнього вуха, міокардит серця, гострий суглобовий ревматизм і пролежні на спині. Потрібна була негайна операція черепа. Дякуючи українцям-засланцям і молодій лікарці-хірургові – одужав. Після лікарні пощастило влаштуватися старшим науковим співробітником бібліотеки Казахстану, виконував обов’язки головного бібліотекаря каталогізації, а пізніше — завідуючого бібліотекою Центрального краєзнавчого музею Казахстану. Викладав російську мову в Казахському медичному інституті і писав статті українською мовою для радіо. Їх транслювали на райони, заселені українцями. Здавалося, ніколи вгору глянути, а він дивився, напоював очі неземною красою: чаша Алма-Ати, оточена засніженими шапками гір, безмежна блакить неба – незабутнє.
5 грудня 1933 року звільнення, але за постановою уряду СРСР про припинення українізації, 6 грудня того ж року – знов арешт і висилка Петра Одарченка на три роки в Уральськ. Там працював бібліотекарем у педагогічному інституті, викладав курс української мови.
На початку 1937 року був звільнений із заслання, одержав паспорт і став членом Спілки робітників освіти і Секції наукових робітників. Але незабаром, без пояснення його звільняють з посади доцента педінституту, де він викладав російську мову. Намагання відновити справедливість не допомогло. Директор інституту попередив Петра Васильовича про те, що йому загрожує новий арешт і порадив виїхати. І він поїхав з дружиною і сином Олександром у село Римарівку. Там побачив масові арешти невинних людей, почув про розстріли, тому виїхав до Курська. Працював в Курській обласній бібліотеці у відділі іноземної літератури, викладачем російської мови у середній школі для дорослих. У 1938 р. влаштувався на посаду доцента Курського педінституту, викладав курс сучасної російської мови, керував семінаром “Граматичні системи української мови”. Працював над дисертацією на тему “Лексика і синтаксис повісті Гоголя “Тарас Бульба”.
Та захистити дисертацію не пощастило, на перешкоді стала війна. Коли німецькі війська окупували Курськ, він із родиною знову повернувся у рідне село Римарівку. 20 серпня 1943 року із дружиною та синами подалися до Львова, потім до Варшави. Влаштувався викладачем церковно-слов’янської мови у православній духовній семінарії, там подружився з Євгеном Маланюком – викладачем математики. Євген Маланюк став хрещеним батьком молодшого сина Одарченків — Павла.
Наприкінці 1944 р. виїхали до Відня, потім була Баварія, табір ДП (переміщених осіб) у Ляйпгаймі.
Кілька років був доцентом Православної Богословської Академії у Мюнхені, редактором в Українській вільній Академії Наук. На прохання професора Віктора Петрова (Домонтовича), написав низку статей з української етнографії та фольклору для «Енциклопедії українознавства».
У Ляйпгаймі в українській гімназії викладав історію України, виконував обов’язки редактора газети «Українські вісті», надрукував «Український правопис», рецензував рукопис підручника О. Панейка «Українська мова». У Німеччині обираний членом-коресподентом Української Вільної Академії Наук (УВАН).
У 1950 році приїхав з родиною до Сполучених Штатів Америки. Кілька місяців працював на заводі мідних ґудзиків, у готелі, на нью-йоркському залізничному вокзалі прибиральником разом із поетом Тодосем Осьмачкою. Завдяки втручанню президента УВАН проф. М.О. Вєтухова, П. Одарченко отримує наукову стипендію. Першою його книжкою в еміграції стала монографія «Т. Г. Шевченко в радянській критиці» (1952), що була перекладена англійською мовою в науковому збірнику УВАН. Працював Петро Одарченко в бібліотеці Конгресу США (1952-54), на посаді перекладача й редактора мови радіостанції «Голос Америки» (1955 до 1973), заступником керівника Українського відділу «Голосу Америки» був Микола Француженко.
У 1962 р. Петра Одарченка обрали дійсним членом Української Вільної Академії Наук у США, а 1975 року — дійсним членом Наукового Товариства імені Шевченка.
Здавалося б усе добре, але незагойною раною була неможливість подати матусі звістку про себе з-за кордону. Будь-який контакт із родичами закінчувався для останніх ув’язненням.
Як же гірко ридав Петро Одарченко, коли читав розповідь родичів про матінку. «Якось мати прийшла до своєї родички і попросила: «Сеcтро, купи мені на базарі чавунчик. Та тільки не торгуйся, віддай скілько запросять». Сестра виконала прохання Оксани, а та через кілька днів прибігла до неї раненько і дуже схвильовано прошепотіла: «Петрусь мій живий і буде довго жити, бо я посадила в чавунчик павука, і він заснував його густо-густо».
Вона так і померла, не маючи іншої звістки про свого Петруся.
У пострадянський період Петро Одарченко власним коштом відбудував Православну Свято-Покровську церкву на Полтавщині в селі Римарівка; фінансово допомагав часописові «Березіль», матеріально підтримував Ялтинську українську школу №15.
Доля не милувала довгожителя: загрозливі хвороби, серйозне поранення неуважним водієм автомашини в Такома Парк. «13 січня 1998 року мене розбив параліч (п’ятниця 13 січня, – це нещасливий день для мене!). Я не міг говорити, не міг писати, не міг ходити, не знав імена моєї дружини, моїх синів, не знав, як мене звуть, як називаються предмети, які мене оточують.» Та П. Одарченко виборсувався і продовжував свої літературознавчі студії.
Петро Васильович Одарченко відійшов за вічну межу 12 березня 2006 р. на 103 році життя і похований на українському цвинтарі в місті Бавнд-Бруку (США).

Сер 20, 2016Ганна Черкаська
FacebookTwitter
Самійло Дудін22 серпня 1914
You Might Also Like
 
Люди Честі
 
Святослав ІІ

Залишити відповідь Скасувати відповідь

Ганна Черкаська

Краєзнавець, вчитель, журналіст.

Image6 years ago Видатні люди693
Недавні записи
  • Самотня сосна
  • Фронтовий алфавіт
  • Многогрішний чи Ігнатович?
  • Символ мандрівника-українця на чужій землі
  • Федір Яхимович
Позначки
поетписьменникЗапоріжжякозацтвочервоний терорхудожникживописецьХарківБогдан ХмельницькийгетьманТарас ШевченкоперекладачакторскульпторСергій КорольовІван АйвазовськийКапністІван ФранкоголодоморВійсько ЗапорозькеВовкОлексій ПеровськийЛенінКирил РозумовськийОлександр РубецьІван ШишкінІван КотляревськийкомпозиторПавло ПолуботокІван БогунАполлон СкальковськийОлег ОльжичАрсен ТарковськийВолодимир КороленкоЯків ШахЄвген КравченкоПетро Конашевич-СагайдачнийконструкторАнатолій БазилевичІгор СікорськийВіра СвадковськатерапевтлікарМикола СтражескоЕнеїда
Архіви

Отримувати останні записи поштою

Мета
  • Увійти
  • Стрічка записів
  • Стрічка коментарів
  • WordPress.org
Останні коментарі
  • Євгеній до Форточка чи кватирка?
  • Serhii до Лелеки своїх гнізд не забувають
  • Олександр до Наш геніальний нахаба
  • Олена Яворовська до І знову про котиків
  • Ганна Черкаська до Олександр Поль. Слава вітчизни не для продажу

2015-2023 © UAHistory Всі права застережено. При використанні матеріалів сайта обов'язкове зворотнє посилання.