30 січня 1868 с. Баворів у старовинному замку побачив світ В’ячеслав Будзиновський – український письменник. Правда, ще 1596 року цю фортецю над річкою Гніздною козаки зруйнували, коли татар «перевиховували». Кімнатку у румовищах селяни дозволили зайняти багатодітній родині вчителя Будзиновського. Місце народження виховувало В’ячеслава козаком, шукачем родового коріння.
Предки В. Будзиновського були з с. Вовчухи, що піді Львовом. Дід по матері був німцем із Чехії, а бабця була чешкою, дід по батьковій лінії був українцем, а бабця — полька. Дід Євстахій навчався у Львівському університеті разом з М.Шашкевичем та М.Устияновичем, став священиком. Батько Будзиновського належав до українців, здобув освіту у Львівській нормальній школі, вчителював у с. Фаворові, але гонорувався, що є поляком, а мову українську вважав мовою «хлопів», недоуків.
Виключно польською була освіта, здобута В’ячеславом у початковій школі у Львові, та гімназії. У той час гімназист Будзиновський вирішив, що пролетаріат не має ні нації, ні батьківщини, має тільки ворога, якого треба знищувати. Отже, постав юний терорист, який готував бомбу для принца Рудольфа. Добре, що І. Франко відмовив його від цієї дії. Вищу медичну освіту здобував у Львівському та Віденському університетах. Неспокійний В. Будзиновський пішов у маси, за що був заарештований. Звільнений після двотижневого голодування, він зустрінувся з гімназійним товаришем О. Маковеєм, який запропонував приїхати до Чернівців, працювати в газеті. І сталося диво! Завдяки Будзиновському дебютував новеліст В. Стефаник, вийшла перша збірочка оповідань Леся Мартовича. Петро Карманський охрестив тоді Будзиновського «шукачем українського золота».
У 1907 р. В’ячеслав Будзиновський був обраний послом до австрійського парламенту, де гостро критикував уряд за антиукраїнську політику. Кожна його промова була бомбою. Промова, виголошена 22 травня 1908 р., займала сімдесят сім газетних шпальт. В’ячеслав Будзиновський боровся за державність української мови, вимагав, щоб вона звучала в парламенті, в сфері освіти. Воював за українські назви міст, сіл, вулиць, хоч і чув, що народу все одно, якою мовою сказано слово «ковбаса». Він став одним з організаторів «Союзу визволення України».
Наступні роки він віддав перу письменника: написав двотомну «Історію України», 99 авантюрних повістей і оповідань. У 1920 році з’явилася перша історична повість письменника «Під одну булаву», у цьому ж році вийшла повість «Осаул Підкови», а в 1922-му — «Кров за кров». Та найбільшого успіху В.Будзиновський досяг у 20-30-ті роки гостросюжетними пригодницькими повістями – «Волю бути козачкою» (1926), «Пригоди запорозьких скитальців» (1927), «Пан Гуляй душа» (1931), «Гримить» (1934), «Козак Шуба» (1937) та ін.
Життя ж його було немилосердне: померла дружина Ольга, від туберкульозу згасли діти. Шістдесятивосьмирічний В. Будзиновський помирав (у невеличкій квартирі по вул. Снядецьких, 6 у Львові) у голоді та холоді, у самітності; змушений розпродати свою бібліотеку та колекцію. Було прикро, боляче, безнадійно.
14 лютого 1935 р. відмучився. На 42-му полі Личаківського цвинтаря у Львові на його могилі поставили дерев’яний хрест, прибили номерну табличку без прізвища… У 1941 р. поле перекопали, бо «визволителям» потрібне було місце для закопування своїх жертв. Серед тих невідомих жертв лежить сьогодні й В. Будзиновський.
