– Анно Володимирівно, Ви мене пам’ятаєте? Я – Іра Лозова з 5-го «Б», – звернулася до мене невисока повненька жінка років 50-ти.
– Ірочка, Іра, – намагаюсь я згадати.
– Ну, згадайте бля… на екзамені з мови!
– Блять?
– Ну, так! Це ж я.
Лелечко, звісно, я пам’ятаю, як захворіла колега і мені довелося диктувати п’ятому класу екзаменаційний диктант. Важко було і мені, і дітям. Бачу: маленька руденька Ірочка раптом занервувала, почервоніла, почала щось закреслювати, шукати ґумку, а далі у дитятка очі наповнилися сльозами… Я підійшла, глянула. У тексті було слово «роблять», дівчинка перенесла ро-блять; потім задумалася й запанікувала…
– Заспокойся, дитинко, ти правильно перенесла; а те слово, що ти подумала, пишеться з буквою «д», – підказала я.
Тепер я все згадала і ми довгенько таки теревенили.
