Віра Кандиба

8 листопада 1881 р. на Волині народилася Віра Анто́нівна Канди́ба (дівоче прізвище — Свадко́вська); дружина українського письменника Олександра Олеся (справжнє прізвище Кандиба), мати українського поета, археолога та політичного діяча Олега Ольжича.
Родом вона з українсько–білорусько-грецької сім’ї. Батько Віри — надвірний радник Антон Юхимович Свадковський служив акцизним чиновником, мировим посередником у Новограді-Волинському, Старокостянтинові. Його дружина, дочка колезького асесора Варвара Іванівна Непорожня. Голова сім’ї часто переїжджав з місця на місце, перевозячи восьмеро дітей, а після виходу у відставку осів у губернському центрі — Житомирі.
Віра Свадковська навчалася на Бестужевських курсах у Петербурзі та мешкала в одній кімнаті з Марусею Кандибою. Якось дівчата розговорилися і з’ясували, що їхні брати не тільки знайомі між собою, а й разом проходять студентську практику на Донбасі в Слов’янську. Наприкінці травня 1903 року Віра Антонівна приїхала до брата в Харків. Був пізній вечір, коли вона вперше побачила Кандибу. «Ви надовго приїхали?» – запитав він. «Це залежить від того, як мене будуть приймати», – почув у відповідь. Наступного ранку він запитав, чи не кликала його Віра вночі. Сашкові снилося, що дівчина відходить від нього, а він її кличе… А їй снилося, що він просив вийти за нього заміж. Так Віра Свадковська повірила у Боже передбачення і ніколи не мислила себе без Кандиби.
Влітку вони зустрілися в Києві, ніч гуляли на Володимирівській гірці. Там Сашко написав дівчині романс: “Сміються, плачуть солов’ї
і б’ють піснями в груди. Цілуй її, цілуй її, знов молодість не буде!» https://www.youtube.com/watch?v=hjkL5LKIDys

Віра у хвилини щастя назвала коханого Олесем. Через три роки стала нареченою Олександра. Тоді ж О. Кандиба підготував до друку свою першу збірочку “З журбою радість обнялась” і підписав її Олесь.
Те ім’я, що дала мені Ти
У дні, осяяні Тобою,
У сні і вільне, і крилате
Літа і в’ється наді мною
Його прийму я в свою душу,
Зіллю з своєю кров’ю…
Збірочка викликала захоплення читачів, прославила поета: “Чи ти думала, що наша книжка буде мати такий успіх, а ім’я, дане Тобою, зробиться символом кохання?”
Коли Віра зрозуміла, що вона вже не сама, молоді у Петербурзі тихо повінчалися. 4 січня 1907 року Віра Антонівна повідомляла своїм батькам: «До Петербурга приїхав Саша, і ми вирішили, висловлюючись коротко, повінчатися. Нехай не здасться це експромтом: усе рано чи пізно знаходить свій кінець. Дуже шкода, що не довелося бачиться з вами, поговорити: не хотіла б я, що б у душі у вас народилося хоча б найменший почуття невдоволення проти нас, що все, ніби, зроблено без вашого відома й ради. Якби була можливість побувати в Житомирі, не проминула б зробити це, тому що дуже люблю всіх вас і засмучувати дорогих людей мені самій було би занадто боляче.»
Віра закінчила історико-філологічний відділ Вищих жіночих курсів у Санкт-Петербурзі, родина переїхала до Києва. Того ж року знайшовся син Олег Кандиба, відомий поет Олег Ольжич. Молода мати писала подрузі: «Ах, породивши дитину, роби з неї, що захочеш. Виховуй хоч француза, хоч зулуса, хоч негра, аби не українця. Бо тоді ти прирікаєш дитину на Голгофу, на загибель заради України.» І, знаючи це, виховала українця. Віра Антонівна викладала мови, але, за спогадами, «українською так до пуття й не оволоділа, що було предметом родинних жартів». Олесь влаштувався на київську міську скотобійню та прослужив там десять років. Не можу уявити, як поет пелюсткової душі кожного дня чув передсмерні крики тварин, бачив кров… Певно, тому Олесь до другої-третьої ночі не йшов додому, сидів у кав’ярнях, віршував на серветках, шматках паперу.

Світло, музика, сміх, флірт давали поетові забуття, наснажували. Чи варто говорити, що високий, кремезний із буйними чорними кучерями та лагідними сірими очима знаходив чергових муз? Співати пісень про кохання Олесь міг тільки з натхнення, тільки у стані закоханості. У той же час він розповідав дружині про усі свої зальоти, не маючи жодної таємниці, а вона дивилася на чоловіка, як на велику дитину…
Чи легко їй було? Ніколи не скаржилася, віддала себе, щоб плекати Україні двох поетів: чоловіка та сина. Так і жила розумна, засмучена, мовчазна. Радував синок: у три роки взявся вчити музику, читати й писати почав у чотири; у п’ять написав оповідання про півня на ім’я Рудько та п’єсу про козаків. А далі розлука: Олесь був відряджений до Відня, Берліна, Праги; мати з Олежкою жили у Пущі Водиці. Віра Антонівна викладала в школі, Олег займався своїми кроликами, півнем. У голодну зиму пішов із другом у село поміняти одяг на їжу, але їх вчасно попередили: «Тікайте, тут людей їдять!» Удалося втекти.
У 1994 р. я мала щастя разом із Олегом Кандибою готувати виставку робіт Олега Ольжича. Я тримала в руках жовті альбомні аркуші – малюнки маленького Ольжича: півень Рудько, козаки, кінь. Всі ці скарби мати пронесла крізь війни, голод, кордони!
Тільки у 1923 р. родина об’єдналася у Берліні, потім переїхала до Чехословаччини, оселилася в селі Горні Черношіце поблизу Праги. Віра Антонівна викладала в гімназії, Олег учився в Карловому університеті. Гонорари поета явно не рятували… Потай від Олеся йому допомагали читачі: пані Вірі приносили гроші, продукти то інженер Назар Гнатюк, то студенти після щедрих колядок…
Яким щастям сяяла мати, коли син у 22 роки став наймолодшим у світі доктором археології, тема його дисертації «Галицька неолітична мальована кераміка»! Багато хто пророкував Олегові майбутнє науковця планетарного масштабу.
Віра Кандиба працювала вихователькою українського притулку в місті Подєбради. 29 жовтня 1933 року в цьому притулку було проведено день голоду й смутку. Віра Антонівна та інші виховательки цілий день не їли і розказували дітям, що «цей день присвячений голодним братам і сестрам на Україні, які тисячами-мільйонами вмирають від голоду».
У цей час Олеся можна було щоденно бачити в центрі Праги у винарні «У ведмедиків». Друзі й знайомі приходили в гості до Олеся саме туди. У цій винарні Олесь написав чеського віршика своїй останній подружці співачці Марії Фабіановій. Ось кілька рядків із її спогадів. «…з Олесем, попри наші інтимні стосунки, ми завжди були на «Ви». Спілкувалися тільки чеською мовою, якою поет володів блискуче. Віра Антонівна зверталася до мене теж тільки чеською. Листи Олександр Іванович також писав мені чеською. Щоправда, він дуже хотів, аби я вивчила українську, навіть подарував мені задля цього основні довідники й підручники, а також кишенькове видання словника…. Ми зустрічалися майже щоденно, часто разом їздили на рибалку». Плід дружби з Марією Олесь офіційно записав: Олександр Кандиба. Чукикаючи немовля у колисці, батько говорив: «Шкода, що він такий маленький і не розуміє по-українськи». В останні місяці свого життя поет писав синові казку про водяника. Ця поетична казка була наче заповіт, який син виконав і став чеським поетом.
5 грудня 1943 року всі українці Праги відзначали 40-літній ювілей творчості Олеся у міському театрі на Виноградах. Поруч із Олесем сиділа не дружина, а Марія Фабіанова.
Все це було болісним для пані Віри, краяла серце й доля Олега, його дружини Катерини, майбутньої дитини. Звістка про смерть Олега у німецькому концтаборі убила Олеся. Останньої хвилини Віра Антонівна запросила Марію з малим Олександром, який намагався робити перші кроки біля смертельного ложа батька. 22 липня 1944 р., помираючи, Олесь попросив принести на могилу, хоч жменю землі з Байкового.

Після чотирьох років самоти 5 січня 1948 р. на чужині тихо згасла Віра Антонівна.
Один дубовий хрест стояв над нею та О. Олесем у Празі на Ольшанському цвинтарі, була там і символічна могила сина Олега. Упродовж 72-х років громадянин Чехії оплачував місце Кандиб на цвинтарі. Після його смерті платити стало нікому. Україна повернула прах своїх громадян.