5 листопада 1968 р. радянські танки трощили свободу Чехословаччини, але «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує».
Щоб збудити нації, живими смолоскипами стали
поляк Ришард Сівець,
українець Василь Макух,
чех Ян Палех.
60-річний Ришард Сівець (пол. Ryszard Siwiec) за професією — філософ, працював бухгалтером. 8 вересня 1968 р. на знак протесту проти вторгнення військ країн Варшавського договору під проводом Радянського Союзу до Чехословаччини на «Стадіоні Десятиліття» після матчу, облив себе бензином та вчинив самоспалення. 
У Чехії 20-річний студент філософського факультету Карлового університету Ян Палех 16 січня 1969 р. в Празі скоїв самоспалення. Планета вжахнулася – і прокинулася. 
40-річний Василь Макух – вільний син невільного народу. Учитель, народжений на Сокальщині, розвідник УПА, у 1946 році важкопораненим потрапив до лабет НКВС і одержав 15 років концтаборів.
На засланні Василь Макух познайомився з Лідією Запарою, родом із Дніпропетровська, теж засудженою за перебування на примусових роботах у Німеччині. Лідія Макух свідчила, що її чоловік був свідомо готовий до самопожертви в ім’я свого народу: «Він не хотів одружуватися зі мною. Постійно повторював: «У мене завдання. Я загину». Все ж таки через мою наполегливість ми одружилися. Василь переїхав до Дніпропетровська — повернутися в Західну Україну не мав права. У шлюбі народилося двоє дітей — дочка Ольга та син Володимир. «Коли стало відомо, що в нас народиться друга дитина, він зітхнув: «Як же тобі важко буде без мене». І дійсно, було так важко, що й уявити собі неможливо. Він постійно готувався до того, що я залишуся сама – вдовою. Будував хату, облаштовував житло й ніколи мені не говорив нічого про свої справи, бо знав, що після його смерті мене допитуватимуть і катуватимуть. Цим він мене й урятував, бо допитували мене безліч різні слідчі, але не катували, оскільки відразу кожному з них ставало зрозуміло, що я дійсно нічого не знаю. А його рідну сестру так катували, що вона померла від побоїв.»
Його діти не могли навчатися в українській школі, бо таких просто не існувало.
Не зміг сокіл жити серед щурів, кинув усе – і подався до столиці на прощу. І от… Київ, Хрещатик, 27 (біля Бессарабського ринку). Палаючим смолоскипом мчить Василь до майдану Незалежності і кличе народ до волі, до боротьбі проти русифікації. Його останні слова: «Геть окупантів!», «Хай живе вільна Україна!»
«За мною все одне стежили. З вікон сусідніх будинків фотографували – фіксували все, що в нас робиться у дворі. Поховання Василя теж фотографували. Домовину в хату не дозволили внести і кришку не дозволили відкрити. Так у закритій домовині й поховали. Тільки багато років по тому, коли я вже могла відвідати рідне село Василя, я почала трохи розуміти, хто і що таке мій чоловік. Там до мене підійшов місцевий чолов’яга, спитав, хто я і звідкіля. За мене відповіли: «Та це ж вдова Василя Макуха». Чоловік став на коліно, поцілував край мого плаття і мою руку. Підвівся і сказав: «Василь – свята людина»!
