Хто ж той сокіл?. Тимко Падура.

Народився Тимко (Томаш) Падура (Tomasz Padurra, Тимко (Фома) Падурра) 21 грудня 1801 року в містечку Іллінці на Київщині, у родині Яна Падури – брацлавського землеміра, ходачкового шляхтича, який отримав від князя Сангушка шляхетське звання та герб Сас; у дожиттєве користування будинок і чимало доброго поля. Предки Падури (українці за походженням) були з Закарпаття, переїхали на Поділля в XVII столітті. Батько закінчив єзуїтське училище і отримав у 1790 р. від короля Станіслава Августа диплом на звання коморника (присяжного землеміра), учасник повстання Тадеуша Костюшка. Мати Томаша – Анеля Панковська (герб Задора) з Плоцька. Онук барського конфедерата писав про себе: «родом рутенець, за національністю поляк».
Сім’я мала двох синів: старшого Юзефа та Тимоша. У них був будинок і невеликий наділ землі. З батьками спілкувалися польською, з людьми – українською. Українські колискові були з Тимком від народження. Початкову освіту Тимко здобув у рідному домі, потім у парафіяльній школі разом із однокашником Северином Гощинським. Із Северином розмовляли виключно українською мовою, захоплювалися історичними піснями та оповіданнями з життя козаків, слухали співи кобзарів і лірників про далеке минуле. Юнаки гарно співали рідних пісень. Коли познайомилися з творами Байрона та Оссіана, вирішили й собі вивчити історію України, Тимко запалився думкою написати віршовану історію України. Пройдуть літа, зустрінуться друзі, Тимко тоді буде відомим українським поетом, а Северин – представником української школи в польській літературі. У гімназії Тимко приятелював із Тимоном Заборовським, із Зоряном Доленго-Ходаковським.
У 1820 році Тимко продовжив навчання у Кременецькому ліцеї, де навчився грати на торбані; потоваришував із Маврикієм Гославським, Титом Щеньовським і Томашем Августом Олізаровським. Тиміш збирав пісні й народні легенди, «вслухався в стогін української ліри». У своїх поезіях, написаних переважно українською мовою (польською транскрипцією, латинкою), прославляв давні козацькі звичаї, оспівував спільні битви поляків і українців із татарами. Перші пісні Падури «Козак» і «Лірник» (пізніше її поклав на музику Микола Лисенко) швидко розійшлися по Поділлю та Східній Галичині.
Після 5-літнього навчання Тимко Падура переїхав до старшого брата Юзефа, який працював у Житомирі. У Житомирі Тимко Падура вивчав місцеві стародруки, архіви, документи митрополита. Нерідко їздив до Києва, де гостював по кілька тижнів у київського митрополита Євфемія Болховітіна, збирача української старовини, археолога, мазепинця по жіночій лінії. В домі митрополита Тимко познайомився з князем Сергієм Волконським і його братом генералом Миколою Рєпніним. Сергій Єфремов писав: «Падура пишався тим, що перший прилюдно заявив про права української нації: це було на слов’янськім з’їзді, улаштованому південними декабристами у Василькові перед 1825 роком. Падура був на цьому з’їзді як представник од поляків. І от, коли хтось з головних проводирів декабристів – Трубецькой чи хтось інший – одкриваючи збори, сказав, що тут зійшлись усі слов’яне, Падура попрохав собі слова. «А знаєте, панове, – обернувся він до присутніх, – ми забули про один великий слов’янський народ!». Усі переглянулись між собою і задумались, який же то справді народ? «Та про господаря цієї хати, де ми зібралися, забули – про український народ!». І от усі згодилися з Падурою, і він заявив себе представником українського народу».
У Житомирі у серпні 1825 року Тимко застав у брата гостей і познайомився з декабристами Сергієм Муравйовим-Апостолом (нащадком гетьмана Д. Апостола) та Кіндратом Рилєєвим, які прибули домовитися про співпрацю з польськими патріотичними товариствами. З того часу Тимко з торбаном і бойовими піснями відвідував усі зустрічі. На пропозицію Муравйова-Апостола Тимко написав бойову козацьку пісню «Рухавка (Пісня козацька)», російською її переклав Кіндрат Рилєєв. Муравйов-Апостол на знак солідарності подарував автору залізний перстень, символ братерства і спілки російських, польських та українських бунтарів. У пісні Т.Падура доводив, що росіяни — «байстрючий плід могол», що вони вороги слов’янських народів, і закликав до повстання проти самодержавства:
«Ternom szlach toj nё zaris,
Zwidky na Sicz poklon bih;
Dwyh sia Kremel z naszych spїs,
Czas szczob w netri pachom lih!»
Через ці знайомства брати Падури потрапили під домашній арешт після провалу бунту на Сенатській площі. Після звільнення з-під арешту Тимко оселився на Волині у Саврані, у маєтку графа Вацлава Ржевуського, де Падура познайомився з Потоцькими, Сангушками, Заборовськими, в палацах яких він жив усе життя.
Граф Ржевуський багато подорожував країнами Близького Сходу, прийняв мусульманство і титул «золотобородий емір». Йому Тимко присвятив пісню «Золота борода». Захоплені сміливими вчинками Кармелюка, який діяв тоді на Волині, Тимко Падура та князь Ян Комарницький написали вірш «За Сибіром сонце сходить» і подарували його Ржевуському. Вірш припав графові до душі і він створив музику, а нам і сьогодні подають безбатченка – «народну пісню». Падура Тимко написав пісню «Гей, соколи!» («Hej, sokoły»), що лунала у фільмі Єжи Гофмана «Вогнем і мечем».
У маєтку в Саврані граф зібрав музичний гурток, до якого увійшли Тимко Падура, поет князь Ян Комарницький, композитор-торбаніст Григорій (Ґреґор) Відорт. У 1825 році друзі відкрили тут школу кобзарів і лірників, яку очолив Тимко Падура.
У квітні 1828 року із Савранського маєтку, тримаючи за спиною нехитрий клунок та ліру, вийшов старий дід. То був Томаш Падура, який за рік обійшов усю Україну: від оселі до оселі, відвідав усі козацькі січі, побував на Хортиці. Українці радо слухали пісні «Січовик», «Гей, я козак з України», але не погоджувалися піднятися на боротьбу разом із поляками (дуже ті їм сала за шкуру залляли). Листопадове повстання у Польщі, в якому взяв участь Томаш Падура, закінчилося поразкою. 14 травня 1831 року загони Ржевуського було розбито у битві під Дашовим. Золота Борода зник, а Падуру заарештували і рік він провів за ґратами.
Хоч Падура повернувся до рідного маєтку в селищі Махнівці неподалік Бердичева, поразка, ув’язнення пригнітили Тимка, у нього з’явилися ознаки психічного розладу. У 1832 р. його знову забрали під суд. Цього разу Тиміш нібито підкинув поміщику Вацлаву Ганському з Верхівні під Ружином записку, в якій вимагав грошей. Суд позбавив Падуру дворянства й засудив до каторги, однак покарання вдалося уникнути, бо Томаша лікарі визнали психічно хворим. Наступні кілька років поет провів у маєтку, майже не виїжджаючи. Багато писав, нарікаючи у творах на життя та власну долю, а вечорами страждав від меланхолії. В цей період Падура переклав українською твори Джорджа Байрона, Томаса Мура та поему Адама Міцкевича «Конрад Валленрод».
Час лікує – й на початку 40-х років Томаш потрохи видужав, працював вихователем синів Пиюса Борейка з Пікової.
І раптом – дві новини: погана: 1842 року Яблонський без дозволу автора видрукував у Львові збірку «Пісні Томаша Падури» і класна: він виграв у варшавській лотереї десять тисяч і виїхав до Варшави, де видав збірник своїх поезій «Українки». А потім – до омріяної Праги, насолоджуватися життям, у 1848 був делегатом від Польщі на панслов’янському з’їзді. Коли ж гроші закінчилися, він знову повернувся на Волинь.
20 вересня 1871 р. в Казатині, в будинку свого друга Маріана Васютинського помер 70-річний Тимко Падура. Похований Падура у маєтку Махнівці на Вінниччині. Не так давно було знайдено могилу поляка з серцем українця.