Кажуть: «Пішов із життя як жив, – без квартири, прописки, паспорта, грошей». Інші твердять: «Лупиніс Анатолій – найавторитетніший український злодій у законі».
21 липня розстрільного 1937 р. у с. Новоолександрівка на Донеччині, де проживали його батьки після втечі з сибірського табору, побачив світ Анато́лій (Анатоль) Іванович Лупині́с. У 1941 р. родину виселили до Сибіру, але у дорозі застала звістка про війну і піші батьки повернули на Черкащину, а 4-річний Толя їхав верхи на корові.
Закінчив школу у селі Сатанівка з золотою медаллю, мрія про зірки привела його до Києва, КДУ, кафедра астрономії на фізматі. Перше кохання, яке регулярно «стукало» на Анатолія «куди треба».
У жовтні 1956 року, коли радянські танки ввійшли в Будапешт, 19-річний третьокурсник на демонстрації ніс гасло: «Руки геть від вільної Угорщини!» Одержав 6-річний термін за антирадянську агітацію.
Коли після викриття культу особи Сталіна на ХХ з’їзді таборами прокотилися повстання, дві тисячі зеків-повстанців у 7-ому таборі Дубравлагу обрали 20-літнього Лупиноса головою страйкому. На непокірних кинули танки та авіацію. Закритим судом українця покарали за «антирадянську агітацію та пропаганду, організацію контрреволюційного саботажу» до 10 років ув’язнення. Сидіти довелося у відомому Владимирському централі, де мало хто жив довше двох-трьох років, та у спецтаборі особливого суворого режиму № 10. У 1967 р. від допитів професійних катів українцеві паралізувало ноги (парапарез ніг).
Нарешті А. Лупиніс цілком відбув термін і його на ношах винесли на волю. Батьки отримали 30-літнього сина з діагнозами: виразка шлунка, дистрофія міокарда, камінь нирок, хвороба печінки. По двох роках лікування, виснажливих тренувань зміг рухатися за допомогою милиць і одразу ж вступив на заочний підвідділ економічного факультету Української сільгоспакадемії. Про університети в’язниць останній романтик українського опору говорив: «Це була своєрідна, але ефективна форма освіти, де я отримав набагато більше знань, аніж у будь-якому інституті».
22 травня 1971-ого біля пам’ятника Шевченку прочитав свій вірш «Я бачив, як ґвалтували матір» про долю України. Хоч друзі накинули на Анатолія чужий плащ, вивели за спинами з парку, КДБ провело арешт. Його оголосили божевільним і на 12 років відправили «куди належить»; тримали в Ігрені (Дніпропетровській спецпсихушці), порівняно з якою концтабір здавався Феофанією. Його лікували галоперидолом, трифтазином, тизерцином, сульфозином, провели 40 інсулінових шоків. Тільки після Московської олімпіади (у 1983 р.!) в’язень отримав свободу.
Анатоль Лупиніс вижив, але здоров’я трималося на ентузіазмі; лікарі буцегарень кепкували: «Твоїх діагнозів на вісім смертей вистачить!» А йому треба було жити виховувати дітей, адже дядя Толя звільнив Ольгу і її чотирьох дітей від батька – п’янички, у свої «за 50» породив ще двох синів Іванка та Миколу.
Часи змінювались. Запахло свободою. І Лупиніс почав шукати форми легалізації своєї боротьби. Спочатку був «Зелений світ», потім український «Меморіал», Рух, УМА, УНА, УНА-УНСО, але всі вони були залежними від спонсорів. У 1990 році він організував реєстрацію людей, які вважали себе громадянами окупованої УНР (список на мільйон осіб). Він був у всіх гарячих точках: в Ічкерії, Абхазії, Придністров’ї. Кажуть, що він ногою відкривав двері кабінетів Гейдара Алієва й Едуарда Шеварднадзе, дружив із лідерами Чечні. Посидів у росіян у фільтраційному таборі.
Свій день народження 21 липня 1991 р. зустрів у Лук’янівській в’язниці «за організацію дій, що порушують порядок» (мітингів протесту проти підписання союзного договору). Тоді молодь СУМу зробила йому канібальський подарунок: – голову з пам’ятника Леніна, пофарбовану «сріблянкою». Проголошення незалежності України він зустрів у тюрмі: Після провалу «путчу» справу терміново закрили, і Лупиніс знову на волі.
А «дядю Толю» – політичного авторитета з пожовтілими від нікотину пальцями та нігтями, непереборного кавомана знала вся Україна. Як писав Д. Корчинський: «Харчувався кавою та сигаретним димом. За три дні перетворював новий костюм на ганчірку». Їсти, стригти гриву його треба було заставляти.
Унсовський дід на 60-річчя вибрав подарунок: годинний політ на спортивному літаку з «петлями» та «бочками».
«Він був перехрестям феноменів – козацьке прізвище, українська чутливість, скіфський лик, гайдамацька завзятість, поетична душа». Понад 20 років тюрем і психушок, нерви та паливо підірвали здоров’я Анатоля Лупиноса, він відійшов у 62 роки 5 лютого 2000 року. Похований на Байковому цвинтарі, поряд із побратимами УНА-УНСО.
