Скільки ж то гірких вибриків долі магнітом притягував до себе Лев Ґец! Чи не тому художник просив не робити «геци-комедії» з його прізвища та замість «Гец» писати «Ґец».
13 квітня 1896 р. у Львові народився Лев-Йосип Ґец. Його батько, теж Лев – Лев-старший, з пуп’янку ріс мов горох при дорозі: дитинство нешлюбного сина польки-католички пройшло у селі Пустомитах під Львовом, куди його мати віддала сина на виховання до родини українських селян. Потім вітчим Іван Самборський – греко-католик, який перебував на службі в римо-католицького архієпископа Моравського допоміг здобути освіту, вивчитися на друкаря. Лев-старший оженився з Юзефою Гарапин, дочкою двірників. Дав пан Бог молодим діточок цілий пучок. Батько багатодітної родини був талановитою людиною: працював друкарем, мав голос, був учасником аматорських театральних українських і польських колективів – «Зорі» та «Gwiazdy».
Змалку Левчик носив із собою кусень крейди, згодом олівець. Його хист до малювання помітив тато – і подарував акварельки. Українсько-польську освіту Ґец-молодший почав здобувати у загальній школі ім. Маркіяна Шашкевича, потім в українській гімназії, далі була Відділова школа св. Мартина. У тій школі, завдяки вчителеві малювання, Лев розвинув талант художника, спеціалізуючись у рисунку олівцем й акварелі, та «залюбився в образотворчому мистецтві». На жаль, своїх здібностей не міг розвивати, бо батько віддав його на будову помічником муляра до майстра Юзефа Делькевича. За три роки Лев Ґец отримав звання челядника і записався на будівельний відділ Промислової школи (1912 р.). Шістнадцятирічний муляр від того часу вчився й працював, заробляючи на навчання на львівських будовах у Дзедзинського, Опольського, Сосновського, Захар’ясевича.
Перед початком Першої світової війни потрапив до проф. Івана Левинського і працював при спорудженні машинної лабораторії при Львівській політехніці. Ось як він згадував цей час: «Професор Іван Левинський перший відкрив у мене талант, подав мені руку і спрямував на інші дороги. Побачивши мене при муруванні, запитав: «серденько, ти муляр?», – я відповів – так, на що професор відказав: «не виглядаєш». Після тої короткої розмови мене на другий день відкликали від мурування та приділили до майстерні професора, де я креслив плани і виконував кошториси. Я був надзвичайно щасливий з ласкавості долі, там міг займатися рисунком і берегти здоров’я… За якийсь час професор завів мене до художника Олекси Новаківського, який багато мені розказував про своє мистецтво і показував свої праці. Я слухав митця, приглядався до його картин і аж піт мені лився з чола від величі його праці. Мені було тоді сімнадцять років і доти я ще ніколи не бачив живого художника. Новаківський полюбив мене і згодом подарував мені сім ескізів до картини «Пробудження» з дарчими написами й олійний ескіз своєї дружини в польському строї з-під Кракова, з села Могили. Чи треба підкреслювати мою радість, щастя і надію на здійснення моїх мрій, щоб вийти з біди та знайти дорогу до краси і кращого життя? Майстерня професора і художник, його дім – це новий світ для муляра на тлі вбогої хати моїх батьків, де все було інакше. Праця у Левинського, паралельне навчання у мистецькій школі Олекси Новаківського. У Промисловій школі швидко почав вирізнятися своїми здібностями до малювання, його технічні малюнки з архітектури ставили за взірець, а вчитель малюнку Кун почав заохочувати Ґеца, щоб він пішов учитися до Художньої академії.
У вересні 1914 р. перед приходом російських військ професор Левинський завів його до митрополичого палацу греко-католицьких єпископів, садиби архієпископа Андрея Шептицького. Лев отримав доручення замурувати в стіні резиденції секретний сховок і присягнув зберегти це в таємниці. Коли росіяни ввійшли до Львова, вони швидко довідалися про таємничий сховок у палаці. Ґеца арештувала російська жандармерія, ув’язнили в тюрмі на вул. Янівській, а потім допитували на вул. Коперника працівники охранки на чолі з полк. Лук’яновим. Допити, побиття, але Ґец не видав місця, де знаходився сховок, тому його посадили в камеру-одиночку на вул. Баторія. Як віднайшли таємничий сховок невідомо. Документи вивезли в Росію. Частину з них митрополитові Шептицькому віддали у 1929 році, решта – в російських архівах. Ґеца з тюрми випустили. Не зрадив, вистояв юнак, але вийшов із тавром зрадника, тому звільнився з фірми Левинського, пішов працювати швейцаром у готелі «Народна гостиниця», пізніше займався кресленням у Дирекції залізниці. Плітки, чутки ранили, з відчаю Лев вступив добровольцем до легіону Українських січових стрільців. Першим командиром Лева Ґеца був сотник Андрій Мельник (ІІ курінь). У легіоні молодий рекрут малював усе, що бачив: людей, окопи, квартири, кухні, командирів. Частину праць забирало командування, решту Лев відсилав додому. Зрештою за рекомендацією О. Новаківського отримав дозвіл на офіційне документування легіонерського життя і його призначили до Пресової кватири – культурно-просвітницької формації УСС, яка об’єднувала письменників, журналістів, поетів, композиторів, художників, завданням яких було висвітлювати історичні походи. Фронтовим осередком Пресової кватири від жовтня 1915 р. керував письменник, видавець і фотограф Микола Угрин-Безгрішний. Під час зимових позиційних боїв над річкою Стрипою Ґец з підозрою захворювання на скарлатину потрапив у шпиталь у Маловодах, потім до Львова. Вилікувався, повернувся на фронт, отримав підвищення – звання старшого рядового. Восени 1916 р. були бої на Лисоні та під Потуторами, де старший рядовий Лев Ґец став учасником штурму з багнетами. Від кривавої різні, нервового напруження він знепритомнів під час бою. Кілька годин лежав між убитими, поки його не підібрали мадяри з 310-го полку піхоти та доправили до комендатури в П’ясечній, потім до шпиталю. Доки повернувся у свою військову частину, його колеги встигли написати листа додому, що Лев загинув геройською смертю в бою за вітчизну. А Лев Ґец жив, воював. У перервах між боями створив понад 300 рисунків і акварелей. Ця колекція отримала назву «Антологія стрілецької творчості», в 1917 р. разом з поетом Василем Бобинським виготовив велику «Антологію Українських Січових Стрільців». Воєнний шлях сержант Ґеца закінчив 1918 р. на Буковині, під Чернівцями та Раранчею. Повернувся до Львова. Того ж року у Національному музеї у Львові на виставці Українських Січових Стрільців була представлена «Антологія стрілецької творчости». 1 листопада 1918 року січові стрільці: Микола Пачовський, Лев Ґец, Микола Коник і Степан Паньківський у Львові на Вежі Ратуші підняли синьо-жовтий прапор. Вдруге національний прапор замайорів на Вежі Львівської ратуші 3 квітня 1990 року. Лев Ґец згадував: «Буря не оминула й мене і вже 2 листопада 1918 р. я був важко поранений в обидві ноги на вулиці. Забрали мене з вулиці до польської неволі і перенесли на ношах до будинку Львівської політехніки, де був військовий шпиталь». Ґец лікувався в польському шпиталі кілька місяців, переніс операції, залишився калікою – його ліва нога була коротша на 11 см. Підлікованого Л. Ґеца направили до лікарні в Дзедзицях під опіку генерал-майора Мартиновича. Там він почав наново вчитися ходити. Звідти в’язня перевели в табір для інтернованих №1 Домб’є біля Кракова, у барак ХІ, зал №5. Там він підготував альбом малюнків «Домб’є 1919». Альбоми збереглися і знаходяться у Римі.
29 листопада 1919 р. Ґец був звільнений з табору і подався до Львова, де українські купці через директора відділу «Народної торгівлі» Михайла Лазорка переказали йому стипендію на навчання в сумі 11 тис. австрійських корон. З рекомендаційними листами Лев Ґец поїхав до Кракова, щоб спробувати щастя в Художній академії. З лютого 1920 р. навчався в Краківській академії мистецтв у професорів Станіслава Дембіцького (малярство), Яна Войнарського (графіка), Кнезека (рисунок). Жив на квартирі в центрі Кракова у ґрафа Коморовського. Ґеца зацікавила архітектура Кракова, згодом Сянока, стала темою багатьох художніх творів. Пройшов курс реставрації при Національному музеї у Львові. Брав участь у Весняній виставці Національного музею у Львові 1921 року. У листопаді 1922 року став членом Гуртка діячів українського мистецтва. Брав участь у трьох виставках ГДМУ, де експонував свої роботи.
22 травня 1924 р. Лев Ґец отримав диплом і у січні 1925 р. переїхав до Сянока, поселився в колеги з війська Йосипа Кічоровського. Працював у гімназії імені Королеви Софії вчителем малювання, де одним із його учнів був Богдан-Ігор Антонич (майбутній відомий поет). Захопився архітектурою сяніцького Старого Міста. На дозвіллі подорожував лемківськими селами, робив археологічні розкопки. З мандрівок привозив ікони, історичні пам’ятки, фотознімки. У листопаді 1926 р. здав у краківській Художній академії екзамен з малювання як предмету навчання в середніх загальноосвітніх школах і вчительських семінарах. Два роки пізніше отримав у Варшаві звання дипломованого вчителя середніх шкіл. Закінчив у Львові курс із реставрації ікон у д-ра Михайла Драгана і Ярослави Музики.
У 1931 р. в Сяноці заснував товариство «Лемківщина». За рік його учасники відвідали 35 сіл, зібрали понад тисячу експонатів. З ініціативи Ґеца було створено недержавний – перший у Польщі – етнографічний музей – Реґіональний музей «Лемківщина». Лев Ґец виконував на громадських засадах функцію директора музею, касира, сторожа, прибиральника… Ґец був солістом місцевого хору, бібліотекарем, активним членом “Просвіти”, учителем “руської мови”.
Під час німецької окупації Ґец був керівником Сяніцького музею, рятував від пограбування безцінну колекцію, хоч за ним постійно слідкувало гестапо, двічі був арештований. Після визволення переказав польській владі цілу сяніцьку музейну колекцію. У 1944 р. Лев Ґец виїхав до Нового Санча, згодом у Краків. Від комуністичної влади отримав двомовне (польсько-російське) посвідчення («Удостоверение») з великою червоного кольору (як у короля) печаткою. Поселився в кам’яниці на вул. Реторика у сестри Ольги Рибалтовської. Виживав, брався за будь-яку роботу: у Кооперативі митців Кракова, займався виготовленням агітаційних плакатів і транспарантів, склив вікна у будинках. 1945-го Лева Ґеца арештував “Смерш”, його ув’язнили, але відразу відпустили, бо підстав до утримування під арештом не знайшли. У січні 1946-го просто на вулиці Ґеца затримали люди Служби Безпеки (Urząd Вezpieczeństwa) і направили до камери смертників Ряшівського замку. У камері Лев почав малювати портрети в’язнів, наглядачів. За короткий час Ґеца перевели до тюремної канцелярії. 14 квітня 1947 р. за допомогою друзів Лев Ґец вийшов на волю, отримав роботу у своїй almamater – Краківській академії мистецтв, працював доцентом і вчителем рисунку на кафедрі проф. Зигмунта Радницького (1950 – 1962). Наступного року (1948) Ґец одружився з українкою Марією Дрималик з Галичини, замешкали в Кракові на вул. Реторика, 24/4. У 1952 р. функціонери краківського Управління безпеки на чолі з полк. Ґжеґожем Ланіном допитували і катували Ґеца протягом трьох днів. Черговий арешт суттєво вплинув на психологічний стан художника, підірвав його здоров’я. Польські органи держбезпеки шантажували Льва Ґеца та Марію, змушували до співпраці. З розпачу вони зважилися скоїти самогубство. У ніч з 12 на 13 травня 1953 р. у власній квартирі вони прийняли снодійне та відкрили газ. Марія померла у лікарні, а Лева лікарі врятували, після чого він понад рік повертався до життя. Почав писати спогади «Марія і моє життя». Нарешті спецслужби дали йому спокій. Ґец знову одружився з Анною Меканюк,
Лев Львович Ґец помер 16 грудня 1971 року, похований на Раковицькому цвинтарі у Кракові.
Залишити відповідь