В день звичайний розквiтне свято,
Мов бузок запашний у сiчнi,
I кохання, легке й крилате,
Я запрагну змiнить у вічність, – писала Олена Теліга. І, дійсно, у січні 1933-го у Варшаві познайомилися поетеса Олена Теліга та редактор «Вісника» Дмитро Донцов. До того вони лише листувалися. Цього чоловіка обожнювало покоління жінок і пильно контролювала дружина. Марія Донцова-Бачинська – поетка, журналістка, приваблива жінка була старшою за чоловіка та досвідченішою.
Слухаючи гостру промову Донцова, зеленоока Лєночка захопилася «лицарем абсурду».
Махнуть рукою! Розiллять вино!
Хай крикне хтось — хай буде завiрюха, —
Ах, як я хочу вiднайти вiкно
У сiрiм мурi одностайних рухiв!
Після другої зустрічі на початку травня, розілляли вино:
Залишайся. Щастя вип’ю келихом,
Однаково, чи своє, чи вкрадене.
Буде шлях тобi без мене скелистим,
А життя моє без тебе — зрадою.
Дмитру було 49, Лєночці – 26, коли між ними зав’язалися стосунки, природу яких вона не могла собі пояснити. вони з’єднались в одну оману – пристрасний роман.
… життя мого весняну, свiтлу повiнь
Надпила, у перший раз, — холодна осiнь.
Своїй подрузі Наталії Лівицькій Теліга писала, називаючи Донцова вельмишановним редактором: «Але я його люблю таким, яким він є, і я з ним можу бути сама собою». У листах до Олени Донцов звертався до неї «Моє любе сотворіння», обгортав оманливим туманом компліментів, грішив інтимними подробицями.
Це почуття «Не любов, не примха, не пригода» внесло в душу Олени Теліги сум’яття. Вона кохала свого ніжного та вірного Михайла – надійну пристань, боялася завдати йому болю; зле почувалася перед розумною і дуже ревнивою Марією Донцовою.. «Але, Натусенька, ти собі не уявляєш, який він мені дорогий. Може (це явище) і «патольогичне», але, безперечно, сильне і дуже щире. Не мені зорієнтуватися в тому, що це є: кохання, обожання, приязнь, чи захоплення, чи не те, не друге й не третє…».https://www.youtube.com/watch?v=yY5DYucUMI4&feature=share
Зрадливе танго тривало до липня 1941 року. На початку німецько-радянської війни Олена Теліга потрапила до міста свого першого кохання. Згодом у Київ приїхав Михайло. Вона створила Спілку письменників, працювала в газеті «Українське слово», видавала омріяний часопис «Литаври».
Та гітлерівці посилили репресії проти ОУН, тому Олег Ольжич запропонував Олені виїхати: «Вдруге з Києва я не поїду. Не можу втекти, щоб хтось сказав, у небезпеці нас лишила, говорила про патріотизм і жертовність, а сама втекла…» Олена обрала гарячу смерть, не зимне умирання.
9 лютого 1942 року, попереджена про майбутній арешт, Олена попросила Михайла не приходити за нею. Пані у чорному капелюшку йшла, її ноги творили елегантні ніжні па.
Іде крізь січні в теплі квітні
Крізь біль розлук у радість стріч.
У приміщенні спілки письменників на Трьохсвятительській гестапо арештовувало всіх – і Михайла, який таки прийшов. Увечері оголосили: «Хто не є членом спілки – вільний». Михайло міг піти, але залишився з Оленою. Своєю мужністю Олена вразила німців. Їх розстріляли в Бабиному Яру.
Наталя Лівицька-Холодна у спогадах написала: «Той, кого вона обожнювала, зрадив її, і замість того, щоб піти з нею, подався в інший бік. А той, кого вона тільки любила, але не кохала, пішов з нею на смерть, як справжній лицар. Олена загинула за Україну, а Михайло – за неї».
