Він був художником. Не видатним, відомим, просто художник, який любив мистецтво, і до 97 років малював пейзажі, квіти та дарував їх із автографом: «Добрим людям – на добро!». Жодної людини на картинах Матвія Донцова марно шукати.
27 листопада 1877 року у місті Золотоноша (нині Черкаська область) у бідній козацькій сім’ї в найманій хаті народився Матвій Олексійович Донцов.
Коли йому виповнився рік, помер батько. Мати працювала на поденних роботах, а малого доглядали сусіди. Сподіваючись на краще, вийшла заміж удруге, але життя не склалося. Матвій Донцов згадував: “Мати служила у панів домашньою робітницею. Потім, коли вдруге вийшла заміж за відставного миколаївського солдата, в якого руки завжди свербіли до бійки, часто облаяна і побита п’яним вітчимом, ходила на поденну роботу: мазати, білити хати або прати білизну. Я важко переживав побої вітчима, страждав за себе і за матір, і радів, коли він залишав домівку на цілі місяці, йдучи відвідувати “святі місця”. Тоді я вже мав цілковиту волю”. Мінялися винайняті хати, місця проживання. Якось оселилися на хуторі Згари за чотири кілометри від Золотоноші, бо житло з городом було дешевше — за три карбованці на рік. Матвійчик, рятуючись від сварок і важкої руки вітчима, тікав із дому в поле чи ліс. “Я закохався у ниви, сколихнуті вітерцем, у спів жайворонків, дзижчання бджіл, що копирсаються в польових квітах. Бувало, ляжу на межі серед нив, серед квітів, дивлюсь у сяючу голубінь неба і слухаю радісне щебетання жайворонка, який тріпоче крильцями, то піднімаючись, то зависаючи на одному місці, або ж, урвавши спів, грудкою падає в жито, яке шелестить — ніби щось шепоче і навіює солодкий незворушний сон. І я засинав, заколисаний цими чудовими звуками та видіннями… Або йшов у ліс, залазив на дерево, влаштовував собі там “гніздо” і спостерігав за життям лісу: слухав його шуми, пташиний спів… І все це зливалося в якусь чарівну музику, казку, від котрої ставало легко на душі. І все тіло сповнювалося радістю, і забувалися вітчимові побої, лайка, а також образи від сусідніх хлопчаків, котрі знущалися наді мною, бідняком, який живе в чужій хаті. До більш віддаленого лісу — за квітами, ягодами, грибами — я ходив із старшими від мене дівчатами (вони мене не кривдили). Я знав усі убори дерев і кущів, знав, як вони цвітуть, які у них плоди, розпізнавав характер їхнього гомону”.
Тоді й полюбив природу. Незабутньою стала для хлопця поїздка на ярмарок, де побачив яскраві народні картини. Від місцевих іконописців Матвійко дізнався про деякі “таємниці” живопису. І почав малювати сам.
Початкова школа вадила, у міському училищі Матвієві велося не краще. Хлопчик зачитувався книгами Жуль Верна та Майн Ріда. В автобіографії художник писав: “Шкільні роки пройшли для мене, як похмурі дні, сповнені знущань і образ від хлопчаків. Хоч я учився й добре, і скінчив шестикласне повітове училище на “відмінно”, але далі продовжувати навчання не міг — треба було шукати роботу, щоб прогодувати себе, оскільки я, уникаючи зіткнень із вітчимом, вирішив жити самостійно. На той час мені було вже 14 років. Після смерті вітчима я знову став жити біля матері. Працював на залізниці ремонтником”. У 1905 році у Золотоноші Матвій став революціонером, за що його заарештували й на пів року кинули до в’язниці. Відпустили під негласний нагляд поліції. На роботу Матвія ніхто не брав, не було бажаючих мати зносини з “політичним”.
Коли померла мати, Матвій Донцов подався до Києва, знайомі студенти з Золотоноші влаштували його на роботу службовцем. Навесні 1908 року вперше попав на виставку художників-професіоналів. “Я ходив від однієї картини до іншої з якимось захватом, хвилюванням, упивався в них очима, торкав руками, повертався до деяких робіт кілька разів, довго вистоював перед ними і розлучився з картинами тільки тоді, коли повідомили, що виставка закривається. Я повертався на квартиру, як приголомшений: ось вони, “справжні” картини на полотні, писані олійними фарбами. Кожної вільної часини я намагався подивитися на виставку ще раз”. Там Матвієві пощастило познайомитися з професором живопису Володимиром Карповичем Менком, керівником пейзажної майстерні Київського художнього училища. Показав йому свої роботи. Володимир Менк запропонував підготувати Донцова до вступу в Київське художнє училище. Познайомився з Юлією. Дівчина із заможної інтелігентної сім’ї, закінчила вищі педагогічні курси, працювала вихователькою дитячого садку. Восени одружилися.
У 1911-го р. Матвій успішно склав іспити в училище, в пейзажну майстерню В.К. Менка. Викладачем Донцова в училищі був Федір Кричевський.
У 1913-му 35-річний М.О.Донцов закінчив училище, отримав диплом художника. Згодом Матвій Олексійович писав: “Вона дала мені лише настанови в живопису, малюнку, композиції, перспективі. Справжньою солідною школою, де формувалося моє особисте розуміння живопису взагалі і пейзажу зокрема, для мене стало відвідування виставок, музеїв, знайомство з фаховою літературою. Мене підкорили перш за все Левітан, Полєнов, Сєров, Куїнджі, із зарубіжних майстрів — Коро, Добіньї, Моне, Ренуар, Сіслей”. Служба, родина забирали майже весь час, але на дозвіллі – живопис, що став потребою душі та сенсом життя. Написав Матвій Донцов серію пейзажів і натюрмортів. Творив, вислуховував сувору та справедливу критику Юлії Іванівни. Нарешті Донцов у Києві організував персональну виставку, де вперше продав свою картину.
З 1922 р. Донцови перебралися до Полтави. Юлія Іванівна працювала у дитячому будинку, Матвій Олексійович учителював у школі, викладав малювання та креслення. Матвій Олексійович любив дітей, хоча своїх у нього не було. Вони відповідали йому взаємністю. М.Донцов був першим шкільним учителем художника Бориса Піаніди. І Борис Микитович до кінця днів дбав про збереження пам’яті про наставника. Він написав багато статей про вчителя, видав монографію, після смерті вчителя створив будинок-музей М.О.Донцова в Ірпені. На головному зображенні: Худ. Б. Піаніда. Портрет М. Донцова. 1938 р.
З 1922 до 1944 р. Донцови винаймали житло у Полтаві. Часом сусіди скалозубили, що чоловік Юлії Іванівни не вміє жити, та Бог їм суддя.
1940-го року в Полтаву зі своїми картинами приїхала Катерина Василівна Білокур. За порадою Оксани Петрусенко вона вирішила проконсультуватись у художників-професіоналів. М.О.Донцов згадував: “Те, що я побачив, надзвичайно мене вразило. Таких своєрідних, оригінальних, напрочуд поетичних картин я досі не зустрічав. Кожна квітка, кожний пелюсток були ретельно виписані. Усі лінії й відтінки, навіть краплинки роси, усе намальоване нею ніби дихало, жило, переносило уяву в розкішні сади, на поля, наповнювало серця тремтливими звуками і ніжними пахощами. «Схоже на великих голландських майстрів,» — казали мої друзі”.
Тоді Донцов сказав Білокур: “Пишіть так, як ви пишете, нікому не підкоряйтесь і нікого не наслідуйте. У вас своє неповторне бачення світу, у вас своє розуміння прекрасного, ви справжня національна художниця!” З того часу Донцови стали для Білокур рідніші за рідних. Матвій Олексійович Донцов організував у Полтаві першу виставку картин Катерини Білокур. Таким чином Матвій Донцов відкрив світу Катерину Білокур. Згодом виставку полтавських митців у Києві.
У березні 1941 року він вийшов на пенсію. Тепер він зможе віддатися творчості! Війна. З 1944 до 1948 року художник працював у Золотоноші. Написав пейзажі «Ворскла», «Ранок», «Літо», «Пшениця ярова», «Затока».
5 вересня 1948 року подружжя Донцових переїхало в Ірпінь до давнього друга Матвія Олексійовича письменника Костянтина Даниловича Трофимова. Друг допоміг Донцову отримати земельну ділянку по вулиці Тургенівській, 18 і влаштував його на квартиру до знайомих. Матвій Донцов з Юлією Іванівною оселилися на другому поверсі будинку №12 по Тургенівській, який належав Карабут. Спілка художників України допомогла Донцову, і 1952-го року будинок був готовий. Цей будинок став першим власним житлом художника.
Мешканці Ірпеня почали вивчати Донцова: невисокий дідусь у білому полотняному одязі з палітрою у руці за стареньким мольбертом не мав жодної сивої волосини; був вегетаріанцем, не вживав алкоголю і не палив. До останніх днів малював без окулярів. Тільки наприкінці життя читав газету крізь лупу. Приглядалися до тих, хто до них приїздив. Катерина Білокур приїжджала до художника в Ірпінь. Потім вона писала Донцову: “…як мені радісно, що я знаю тепер, де ваша хатиночка стоїть і щодня-щодня літаю думками у ваш будиночок, у ваше подвір’я”.
Матвій Олексійович писав Катерині Білокур про свою оселю: “Взагалі у нас гарно, навпроти нас парк-ліс, попереду й позаду сараю ліс — сосни, дуби. Весною і літом у нас чудово, але багато доводиться поливати”. Донцов посадив сад — вишні, яблуні, порічки, смородину, а Юлія Іванівна — квіти, які увічнив у натюрмортах Матвій Олексійович. Чоловік так і називав картини «Айстри», «Бузок», «Жоржини», «Білі жоржини», «Радісні жоржини», «Великі жоржини», «Півонії», «Троянди».
21 серпня 1953 року художник розповідав у листі Катерині Білокур: “Ми вже круги приготували для колодязя і скоро вже у нас буде свій колодязь, а то “сусіди” не дають нам води”.
Матвій Донцов опікувався долею самотньої, хворої Катерини Білокур, звертався до можновладців з проханням допомогти відремонтувати житло. Вони постійно листувалися. Катерина Василівна знала про хворе серце Донцова та його дружини, повідомляла рецепти народної медицини, розповідала про себе.
Матвій Олексійович і Юлія Іванівна прожили разом більше 55-ти років. У лютому 1964 р. дружина злягла. Він намалював Юлію Іванівну за кілька хвилин перед смертю і повісив картину над своїм ліжком.
І настали десять років самоти. Матвій Олексійович буквально сидів на ліках, але продовжував творити. Часто ми чуємо, що життя чорно-біле, але у одних – чорні смужечки на білому тлі, у інших білі смужечки на чорному. Було чорне тло в житті Матвія Донцова: старість, хвороби, смерть дружини. І написав художник картину «Білі жоржини» білим по білому. Узяв білі жоржини із городчика, який плекала дружина, поселив їх на білому тлі. 
Навіть за три дні до смерті художник відпросився з лікарні, малював бузок…
Доглядала Матвія Олексійовича, вела домашнє господарство Надія Іванівна Барбієр.
24 червня 1974 року на 97 році помер Матвій Олексійович Донцов.
Він створив півтори тисячі картин. Його твори експонуються в художніх музеях Києва, Харкова, Полтави, Дніпропетровська, Лебедина, Миколаєва, у Закарпатській та Яготинській картинних галереях, Ірпінському історико-краєзнавчому музеї, у приватних колекціях.
