8 листопада 1935 р. у місті Со, що лежить за 10 км від центру Парижа, у родині власника кінотеатру «Регіна» італійського корсиканця Фаб’єна Делона та його дружини Едіт Арнольд, репатріантки з Північної Африки, фармацевта знайшовся Ален Фаб’єн Моріс Марсель Делон.
Так історично склалося, що шибайголова змінив шість шкіл (з кожної його виключали не за зразкову поведінку). У 14 років Делон покинув останню школу.
За прикладом вітчима збирався стати м’ясником і навіть короткий час працював у його м’ясній крамниці. У віці 17 років Делон записався до армії, був повітряним десантником у французьких ВМС. 1953 року потрапив на війну, яку вела Франція у В’єтнамі. У 1956 р. Делон звільнився з армії, казав, що з п’яти років служби він 11 місяців провів на гауптвахті. Служив матросом у Тулоні, там знайшов друга на все життя – це був корсиканський бандит Франсуа Маркантоні. Пізніше Делон написав передмову до автобіографії Маркантоні, назвав її «Людина чести».
Мобілізований Ален Делон у криміналізованому Марселі влаштувався працювати офіціантом, потім порт’є, продавцем.
Зважився шукати себе в кіно, але всюди відмова – «занадто красивий». Нарешті Ален Делон став актором, продюсером, сценаристом і режисером. Найбільшого визнання здобув завдяки своїй участі у фільмах «На яскравому сонці», «Леопард», «Чорний тюльпан», низки полярів (франц. Фільми про поліцейських): «Фабіо Монтале», «Френк Ріва», «Слово поліцейського».
Знайшов собі друга – Жан-Поля Бельмондо. Обоє перенесли інсульти, обоє боялися не старості, а хвороб (головний біль, аритмія). «Ми обоє з ним динозаври, котрих вразили карлики», — говорив Делон. Коли за другом заплакав вітер, Ален лишився з найвірнішими – собаками.
І хоч круть, хоч верть, на кожного очікує смерть. Ален продумав фінал. Заповів поховати себе в каплиці, розташованій поряд із цвинтарем його собак.
