Марко Антонович

Марко Дмитрович Антонович народився 7 липня 1916 р. у м. Київ на вулиці Кузнечній (Горького), на розі з вулицею Жилянською, де до 1960 року стояв двоповерховий дерев’яний дім діда, на стіні висіла меморіальна дошка, що тут жив український історик і декан історико-філологічного факультету Київського університету імені святого Володимира — Володимир Боніфатійович Антонович.
Його «кровним» прадідом був Янош Джилай, син угорського революціонера, який виступав за відокремлення Угорщини від Австрійської імперії та запровадження республіканського ладу, «прийомним» прадідом – Боніфатій Антонович (1834–1908), «литвин» з Віленщини, випускник Кременецького ліцею, гувернер.
Прабабуся – Варвара – була активним членом київської «Старої громади» та жіночого «Товариства денних притулків для дітей робітників».
Дідусь Марка – Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908) – угро-поляк за походженням, відомий історик, засновник київської школи істориків, української історичної науки, археограф, етнограф, археолог, співорганізатор і очільник Київської Громади. Учитель Михайла Грушевського.
Бабуся – Катерина Миколаївна (1859–1942, уроджена Мельник) – історик, археолог, етнограф.
Батько Марка – Дмитро Володимирович Антонович (1877–1945), український історик мистецтва і театру, один із співзасновників Української Центральної Ради в березні 1917-го та Української академії мистецтв. З січня 1918-го – міністр морських справ УНР. У період Директорії – міністр мистецтв. Пізніше – консул Української держави в Швеції і голова дипломатичної місії УНР в Італії. Співзасновник Українського вільного університету у Відні та Празі, засновник Української академії пластичного мистецтва та директор Музею визвольної боротьби України в Празі.
Мати – Катерина Михайлівна Антонович-Серебрякова (1884 – 22 лютого 1975 р.) — українська малярка, графік, і мистецтвознавець, учениця Василя Кричевського та Михайла Бойчука, почесний член Української Вільної Академії Наук, засновниця та директор школи рисування у Вінніпезі.
Старший брат Марка – Михайло Антонович (1910–1954) – історик, науковий працівник Українського наукового інституту в Берліні та доцент Віденського університету, автор чотирьох томної «Історії України» та низки наукових праць («Козацьке військо у Смоленській війні», «Студії з часів Наливайка», «Переяславська кампанія1630 р.»); загинув у концтаборі на Колимі (1954), як «ідеолог українського буржуазного націоналізму».
Сестра Марка, Марина Дмитрівна Антонович-Рудницька (1911–1997), навчалась у гімназії в Моджанах (Чехословаччина), український літературознавець, критик, перше кохання та Муза О. Ольжича, дружина мовознавця Ярослава Рудницького.
У родині Антоновичів панувала справжня родинна любов і взаємна пошана. Всі діти отримали ґрунтовну домашню освіту. На жаль, батько як посол в Італії від УНР виїхав з України, а мати з трьома дітьми, ховаючись від штучного голоду, переїхали до Ржищева. Марко Антонович пригадував: «в нас інакшою мовою ми не розмовляли в родині, ніж українською. Пам’ятаю, як я був малий, мені мама дістала собачку, і раз мама вийшла на двір, на те, що я з собачкою по-російськи балакаю, а мама питається: «А чого ж ти по-російськи говориш?» Я кажу: «Ну, бо по-українськи собачка не вміє». У 1923 р., коли Маркові було сім років, родина емігрувала до Чехословаччини, але він пам’ятав Київ, свій будинок, дитячий садок, дитячу оперу “Коза – дереза” та відвідини родини Кістяківських.
У чеських Падубіцах Марко захворів на висипний тиф. У Брацлаві Марко пішов до народної школи. Коли переїхали жити до Праги, він відвідував перший клас чеської та другий клас німецької початкових шкіл; потім була німецька гімназія, яку закінчив у червні 1936 р. За спогадами Марка Дмитровича, «найулюбленіший учитель у школі був викладач грецької мови Емануїл Лібен». Марко Антонович згадував: «Мій батько хотів, щоб я вивчив якусь чужу мову і післав мене в німецьку гімназію, а після іспиту зрілости я записався паралельно в Український Вільний Університет (1936–1939) і на чеський університет Карла IV, де я почав вивчати єгиптологію у проф. Ф. Лекси (в УВУ я вивчав як головний предмет стародавню історію (протоісторію і археологію) України». Серед викладачів Марка були інтелектуали Симон Наріжний і Дмитро Дорошенко (історія України), Вадим Щербаківський (українська етнографія), Іван Борковський (культура слов’ян доісторичної доби), Олександр Колесса (історія української літератури), Іван Мірчук (філософія), Степан Смаль-Стоцький (шевченкознавство), Ярослав Рудницький (українське мовознавство), Августин Волошин (педагогіка), Борис Крупницький, Панас Феденко.
Окремо варто згадати лекції з історії українського мистецтва Дмитра Антоновича (батька Марка): у зимовому семестрі 1940 – 1941р. він викладав українське мистецтво доби ренесансу, у літньому – Єзуїтське бароко на Україні. У зимовому семестрі – 1941 – 1942 – Козацьке бароко, в літньому – Малярство доби рококо у Франції. У зимовому семестрі 1942 – 1943 – Козацьке мистецтво доби рококо, в літньому – Історія українського театру І, а в зимовому семестрі 1943-1944 – Історія українського театру ІІ. Дмитро Антонович історію мистецтва студіював в Італії, був ерудитом, який не тільки мав знання, а й легко, цікаво доносив їх слухачеві.
У Празі однокурсниками Марка в УВУ були Наталія Наріжна, Оксана Вікул, Ярко Чернявський, Микола Неврлий. Марка виокремлювало аристократичне поводження, глибока ерудиція, щирий некрикливий патріотизм. В дружній розмові він себе не вивищував. «Був завжди товариський, доброзичливий, прямий і щирий. Фізично був Марко середнього росту, досить міцної, хоч трохи повнішої статури. Своєю лагідною вдачею, розумними очима й в високим шляхетним чолом він скоро зискував довір’я й симпатію довкілля. Особливо говірливий він не був, більше думав і спостерігав, але любив жартувати», – згадував М. Неврлий. Не раз друзі зустрічалися за кріглем доброго пльзенського у ресторані «Уніон», що в Нуслях (район Праги).
Марко Антонович брав участь у Клубі української молоді, яким керувала Софія Русова. Як член «Пласту» брав участь у літніх пластунських таборах на Закарпатті (Слочин біля Сваляви). Студентом був членом «Просвіти» в Празі та місцевої Української академічної громади, спочатку був секретарем, потім заступником голови громади та її керівником, брав участь у роботі Литовсько-українського студентського товариства.
М. Антонович захопився Прагою, вивчив її історію, став найпрекраснішим екскурсоводом: «…Прага була в українському житті, між обома світовими війнами, виняткове явище: там було дуже багато інтелігенції і провідної верстви української держави, і це фактично робило її такою винятковою…».
Дім Антоновичів у Празі був відкритим для українських гостей – професори, літератори, політики часто збиралися в їх гостинному домі і обговорювали різні проблеми українського наукового і культурного життя на еміграції і в Україні. Недалеко від Антоновичів жили Кандиби, тому Олександр Олесь і О. Ольжич стали друзями родини. Історики Олег Кандиба (Ольжич) і Марко Антонович здружилися; під впливом Олега Кандиби Марко став членом мельниківської фракції Організації Українських Націоналістів (ОУН), культурної референтури, якою керував Ольжич. Так у долю Олега увійшла сестра друга – Марина Антонович-Рудницька та її подруги: Галя та Оля Кушнір, Оксана Косач-Шимановська. Марина Антонович Рудницька, перша симпатія Ольжича, так згадувала свого кавалера: «Олега не можна було не примітити: високий, трохи горбився, ніби соромився свого зросту, чемний, але різкуватий. Не полюбляв краваток, ходив «по-словацькому»: комір сорочки поверх піджака. Олег був дуже подібний виглядом і вдачею до свого батька… Світла, кучерява чуприна, скромна, ніби засоромлена усмішка, лагідність і м’якість поведінки, тонке почуття гумору, що часто переходило в досить їдку, але дбайливо завуальовану іронію. Бувало, при зустрічі Олег кине якусь фразу, і треба було довго думати, поки стане ясно, що це була шпилька на вашу адресу».
У ті часи Олег дарував дівчатам приємні віршики. «Бувши вірною приклонницею всіх Олегових Муз і Ґрацій, я всі ті вірші переписувала у зошити і тепер маю рукописні збірники таких поезій, що їх немає в ніяких антологіях, – писала Марина Дмитрівна. – Часом бувало, що його приятельські почування до котроїсь із нас ставали більш «романтичними», але ми всі його дуже любили й цінили та, як підмітила Оля (Маркусь) у своїх спогадах про Олега, ніколи в нього не закохувалися».
Навчаючись у Празькому університеті, Олег часто забігав до Марини. Якщо спізнювався на потяг, лишався ночувати. «У нашому тісному помешканні для гостей залишалася вільна тільки вузька і коротка канапа з досить високими поручнями, – згадувала. – Бідному довготелесому Олегові доводилося складатися в три погибелі, щоб у ній уміститися. Вранці, простягаючи закам’янілі м’язи, пояснював, що таку позу в археології називають «похорон зі скорченим кістяком».
Від 1938 р. Марко Антонович з батьками мешкав у будинку Музею визвольної боротьби України. Він вільно володів англійською, грецькою, латинською, німецькою, російською, французькою, чеською мовами, що допомогло у написанні дисертації українською мовою.
У червні 1941 р. – січні1942 р. Марко Антонович із журналістом Федором Гайовичем брали участь у поході груп ОУН на схід України. Коли Марко Дмитрович був у Києві, він потрапив у групу перекладачів; із жовтня 1941 р. до початку 1942 р. працював у видавництві «Українське слово».
У 1942 р. в Українському вільному університеті Марко Антонович під науковим керівництвом історика, бібліографа, публіциста Д. Дорошенка та філолога Ф. Слюсаренка (професор латинської мови) захистив докторську дисертацію «Філіпійські історії» Трога-Юстина і Скитія», тема якої пов’язана з античністю та Україною. Українською мовою робіт, присвячених цій темі, майже не було. Після захисту дисертації, з листопада 1942 р. працював асистентом на кафедрі античної історії УВУ в Празі. Марко Антонович був членом Українського історично-філологічного товариства в Празі (засноване 1923 р.), де першим і довголітнім головою був Дмитро Антонович.
8 листопада 1943 р. М. Антоновича заарештувало гестапо. Він пробув в ув’язненні (переважно– в концтаборі Терезині (Терезієнштат) 14 місяців і 10 днів, до звільнення в січні 1945 р. Повернувся у Прагу в Музей визвольної боротьби України, 14 лютого 1945 року він був у будинку під час бомбування американцями і лише завдяки диву залишився живим. Після смерті 68-річного батька Марко Антонович переїхав до Німеччини, де завершив студіювання єгиптології в Мюнхенському університеті й став дипломованим доктором філософії. У 1945 р. в Аугсбурзі М. Антонович одружився з Мирославою Фроляк. У цей час у ляйпгаймській українській гімназії він викладав німецьку мову.
У 1949 році виникає студентське товариство «Зарево», одним із засновників і першим головою якого був М. Антонович. Йому належала концепція створення студійних комісій «Зарева», в яких студенти та молоді науковці мали змогу розгорнути академічну діяльність. У 1948–1949 рр. по свіжих слідах Антонович підготував нарис історії українського студентства, який побачив світ лише 1976 р. Упродовж 1949–1954 рр. Марко Дмитрович був редактором часопису «Розбудова держави».
М. Антонович міг би залишитись в Німеччині, у такому випадку його родина була б приречена понімечитися, тому 1950 р. М. Антонович емігрував до Монреаля. У Канаді довелося працювати в універмазі, на шоколадній фабриці (1951—1955). Знайшлося Антоновичам троє дітей: Дмитро, Марко та Любов. У 1956 р. Марко набув канадського громадянства. Згодом (1956—1982) — в українському відділенні Держрадіо Канади (Сі-Бі-Сі). Його життєвим мотто були слова Миколи Зерова: «Лукавий наймите, а де ж доробок твій?..» От і творив свій доробок: праці з історії громадянського руху в Україні XIX століття, епістолярної спадщини української аристократії XIX — початку ХХ століть, історії українського студентства 20-х — 40-х років XX століття; студій з історії античності на півдні України. Пізніше Антонович не раз шкодував, що віддавав перевагу українській справі, мало займався бізнесом, адже державотворчі справи дуже потребували коштів.
Затишний квартал Монреаля, вул. Оксфорд, гостинний дім Антоновичів. Здавалося, що там живуть книги – шафи з книгами. Стоси книг лежали на підлозі, поряд ще не розкриті пачки, прислані сюди з України, з інших країн, наповнені книжками. На стінах — роботи малярів з рідної землі, місцевих авторів.
Від 1992 року Марко Антонович – президент Вільної академії наук у діаспорі. Видавець журналу «Розбудова держави», співробітник журналу «Український історик».
28 січня 2005 р. у Монреалі після важкої хвороби упокоївся 88-річний Марко Антонович, історик, останній із могікан української національної інтелектуальної еліти. Син Дмитро-молодший і донька Любов виконали заповіт ученого: привезли прах батька до Чехії, до м. Подєбради, де на колумбарії міського цвинтаря похований Дмитро Антонович. «Дорогим товаришам, яким доля не судила повернутись на Батьківщину» – викарбувано на подєбрадському колумбарії, який у 1933 році звели на зібрані кошти українські емігранти.