26 квітня 1939 року в Омську народився Владислав Дворжецький (частіше його звали Дворжик, чи просто Двор). Мати, Таїса Рей — балерина та хореограф; батько, Вацлав Дворжецький — потомственний киянин, шляхтич давнього роду, театральний актор. Батьки познайомилися в Омську в 1937 р. Там Вацлав Дворжецький після відсидки восьми років за «контрреволюційну діяльність» відбував заслання. Двоє творчих людей покохалися, створили міцну родину, але… Восени 1941 р. «за контрреволюційну пропаганду й агітацію» батька арештували. У матері почалися складнощі з роботою. Голодне, холодне дитинство стало нестерпним, коли Влад дізнався від «добродіїв» на вулиці, що його батько «німецький шпигун», сидить у буцегарні, а не воює на фронті, як говорила мати. З того часу в дитячих очах поселилася сумна мудрість. Це був перший удар по серцю: Влад старався не виходити на вулицю, не хотів нікого бачити. Він навчився лагодити всі домашні прилади, віднайшов собі хобі – в’язання на спицях. Мамі ж добродії донесли гірку чутку: її чоловік за ґратами познайомився з вільнонайманою службовицею концтабору, мав дочку Тетяну. Таїсія Володимирівна продовжувала листуватися з чоловіком, посилала передачі. Коли ж Вацлав Янович повернувся, розлучилися. Втім батько працював в Омському театрі, вони з сином інколи бачилися, спілкувалися.
Владу було одинадцять, коли батько створив третю сім’ю з акторкою Ріве Левіте. Хлопчик навіть подружився з мачухою, пізніше з братом Женєю.
Після школи Влад три роки учився в медучилищі.
У 1959-1961 рр. служив у армії на Сахаліні в м. Аніва — фельдшером-начальником аптеки медичного пункту полку морської піхоти. На танцях познайомився з Альбіною. Одружилися, у 1962 р. знайшовся їм син Сашко (нині бізнесмен), але різні ментальності, – не склалося. Після розлучення Влад поїхав у Омськ, поступати в медичний університет. За порадою мами Дворжик закінчив навчання в театральній студії (омський ТЮГ) і вважав цей період найщасливішим у житті. Поступив у трупу Омського драматичного театру, отримував епізодичні ролі. У цьому ж театрі знайшов собі пару — актриса, режисер Світлана Пиляєва (молодша на 8 років). У 1968-му народилася дочка Лідія. Цього року Наталя Коренева шукала акторів для фільму С. Самсонова «Щовечора об одинадцятій», побачила Владислава в омському театрі, взяла його фотографії. Втім, у фільм Влад не потрапив, але його світлини побачили режисери А. Алов і В. Наумов, які розпочинали зйомки фільму «Втеча» за М. Булгаковим. Вони викликали актора на проби.
Влад розлучився з дружиною і подався до Москви. За плечима двоє невдалих шлюбів, двоє аліментів; відсутність прописки, даху над головою, грошей. Часто ночував у друзів, але намагався не зловживати гостинністю – і чимчикував на лави Білоруського, Київського вокзалів. Коли зрештою домігся прописки – винайняв кімнату в гуртожитку. Убивало безгрошів’я, він брав у студії гроші в борг і сплачував аліменти. Влад – майстер на всі руки: брався за будь-які роботи, лагодив електрику, в’язав капелюшки.
За таких обставин 30-річний Дворжецький зіграв роль, на яку й не замахувався – білогвардійського генерала Хлудова. Його перша роль стала вершиною творчості, ім’я актора запало в душі мільйонам глядачів, від його очей неможливо було відвести погляд. Посипалися запрошення на зйомки Михайла Карабанова в детективі «Повернення «Святого Луки» (1971 р.), пілота Анрі Бертона в фантастичному фільмі «Соляріс» (1972) (знятися у Андрія Тарковського Владислав мріяв завжди); навесні 1972-го почалася скандальна робота над образом Ільїна у пригодницькій стрічці «Земля Санникова» режисерів А. Мкртчяна та Л. Попова.
Нарешті омріяний батьком Київ: у 1973 році Влад працював у театрі російської драми ім. Лесі Українки. В Україні Дворжецький провів щасливі дні на зйомках в Одесі та Білгород-Дністровському (робота над фільмом «Капітан Немо» за мотивами романів Ж. Верна). Знявся у картинах «Повернення немає» (1974), «Там, за обрієм» (1975).
Здавалося, життя налагоджується: Влад знову одружився з манекенницею Іриною, у 1974 р. народився син Дмитро. Пережив смерть дружини.
У 1976 р Дворжецький мав великий успіх у ролі святого Антонія у виставі «Диво Святого Антонія» Театру-студії кіноактора; уклав четвертий шлюб із Наталією Литвиненко, працівницею виконкому.
Восени 1977 р. Дворжецький купив трикімнатну кооперативну квартиру в одному зі спальних районів Москви, привіз із Омська свою матір і старшого сина Олександра. Восени-взимку 1977 р. Дворжецький зіграв свою останню роль (телефільм «Однокашники»). Під час зйомок переніс важкий грип на ногах. Далі була Ялта, робота над головною роллю в телефільмі «Зустріч на далекому меридіані». 29 грудня 1977 р. на зйомках фільму у Дворжецького стався інфаркт, актор зустрів Новий рік у Лівадійській лікарні, лікарі якої встановили, що актор за грудень переніс два інфаркти. У лютому 1978 р. лікарі виписали Дворжецького, попередили про необхідність абсолютного спокою. Півтора місяці він витерпів: сидів вдома та в’язав.
Дружини, троє дітей, аліменти, борги заставляли актора братися за будь-яку роботу, тому Владислав Дворжецький – чоловік аристократичної зовнішності, з невимовно розумними очима у травні 1978-го відправився в подорож по Союзу з концертами від Бюро кінопропаганди.
24 травня Дворжецький побував дома в останній раз. 28-го травня він мав зустріч із глядачами у Гомелі. Разом із другом Влад Дворжик мчав нічним шосе на авто. За 30 км від міста машина влетіла в неосвітлений трейлер на узбіччі. Зіткнення. Удар зніс дах з авто, але друзів навіть не заділо. Це було шоком, від якого стисло серце. Втім було не до лікаря. Після двох днів виступів Дворжецький повернувся в номер, ліг. Лікарі приїхали, але…
28 травня 1978 року третій інфаркт убив 39-річного Владислава Дворжецького.
28 травня 1978 р. брат Женя приїхав із Горького, де тоді жив із батьками, в Москву, зайшов привітати з днем народження свою першу кохану — акторку Наталю Вількину. Вона йому й сказала, що цього дня в Гомелі помер його брат Владислав Дворжецький.
Двоє братів, двоє талановитих акторів – Владислав та Євген Дворжецькі померли в 39 років. Причиною їх смерті були автомобільні аварії.
