Андрій Франко

У травні 1886 року в церкві колегії Ґалаґана в Києві вінчалися 22-річна Ольга Хоружинська та 30-річний Іван Франко, переїхали до Львова. Вітаючи дружину з Новим роком, Франко писав: «…бажаю тобі поперед всього доброго здоровля, а собі з тобою здорового і кріпкого, і з головою сина…»
На жаль, онука двох генералів, високоосвічена дворянка не знайшла спільної мови з галичанами: для них вона була москалькою із зневажливою назвою Франчиха. А скоро з’явилася ще одна назва: Франчата. Напередодні літнього Андрія, 16 липня 1887 р., знайшовся тендітний білявенький первісток, то й отримав ім’я на честь апостола Андрія Первозванного. А далі через кожний рік-півтора з’явилося ще трійко франчат: Тарас – 1889-го, Петро – 1890-го, Анна – 1892-го. Звісно, все це впало на одні руки молодій пані.
Мамин мізинчик був ніжним, сумним, хворобливим, тому пані Ольга воліла якнайшвидше охрестити сина, але у Івана не все складалося з кумами. Нарешті 27 жовтня 1889 р. у православній церкві святого Георгія у Львові, що на вулиці Францисканській, 3 о. Еммануїл-Ананій Воробкевич (рідний брат поета Сидора Воробкевича) хрестив Андруся. Хресна мати Андрія Франка – письменниця Наталія Кобринська, яка обожнювала Івана Яковича. Хрещений батько – наддніпрянець Сергій Деґен.
Батько дозволяв нащадкам усе: діти бешкетували, вигадували різні капості для сусідів (часто обливали перехожих водою). У дворі була маса живності: кури, кролі, кілька собак. На собак, які не знали слова «ланцюг», подавав позов до суду сусід Івана Яковича – Михайло Грушевський. Звісно, хворобливого Андруся батьки найбільше панькали. Мати найперше дбала про корисну натуральну їжу для родини. Татусь старався присипляти сина казками, так народилася збірочка «Коли ще звірі говорили». Маленький Андрусь дуже любив колекціонувати марки, тому Іван Якович зі своїх поїздок надсилав синові марки для колекції. «Андруся дуже втішився тим маркам, що ты йому прислав. І по тому поводу була зараз же бійка межи хлопцями», – писала пані Ольга чоловікові. Пані Ольга не спускала очей із мізинчика. Влітку родина вибиралася жити на природі: ловили рибу, збирали горіхи, гриби, ягоди. Батько любив ходити на щоденне тихе полювання разом зі спокійним, уважним Андруником.
«Андруньо» так часто хворів, що батьки довго не віддавали малого до школи. І відправили таки до польськомовної народної школи Марії Магдалини, в один клас із меншим на два роки Тарасом. У школі брати сиділи за однією партою. Старший почав писати поезії. Наступного року брати перейшли до цісарсько-королівської академічної гімназії у Львові з українською мовою викладання. Вчився Андрій добре, дуже любив німецьку літературу та культуру; вадила йому математика. Коли гімназисти закінчили перший клас, родина виїхала на «лоно природи». І стався трагічний випадок: сільський хлопець ударив Андрія каменем у скроню, пошкодив череп, травмував мозок. Рана затягнулася, але з тих пір почала часто хворіти голова, згодом розвинулася епілепсія.
А світом поповзли чутки: «Була у Франка слабкість до жіночої статі. Ходив він до дівчини, брати якої зробили засідку та обкидали камінням зальотника. Камінь скалічив сина Андрія.»
Уявіть собі – Андрусь згасав на руках матері, а «добродії» з насолодою співчували та переповідали чутки. Від такого будь-яка мати збожеволіє. Андрусь заспокоював неню: «Так мусить бути!»
1902 року Франки нарешті вселилися у власний будинок на вулиці Понінського у Львові. Тримали собак, кролів, курей. Біля хати виростили сад: яблуні, сливи, горіх, десяток кущів аґрусу, смородини, порічок, малини. Постійно пані Ольга дбала про фінанси родини, коли скінчилися гроші її віна (півмільйона золотих рублів), намагалася перемогти жахливу бідність. Невиліковність хвороби Андрія, часті напади епілепсії у хлопця, злидні, самотність, вороже оточення – все це вплинуло на її психіку, у жінки почалися постійні нервові розлади. Хвороба прогресувала.
У 1906 році Андрій і Тарас закінчили гімназію та вступили до Львівського університету на класичну філологію.
Коли Андрусь був на другому курсі, різко загострилася хвороба Івана Франка, відмовили руки. Син став першим помічником і секретарем паралізованого батька: перегортав сторінки книг, які читав батько, супроводжував його в поїздках, записував під диктовку наукові та художні твори, (у співавторстві з батьком) робив переклади, коментарі, редагував тексти, вів листування батька. Андрій каталогізував книги батькової бібліотеки. У 1910 році побачила світ праця Івана Франка «Галицько-руські народні приповідки», в якій зібрано великий фольклорний матеріал. У передмові Іван Франко написав: «На закінчення складаю щиру подяку моєму синові Андрієві, без якого помочі і дуже старанного співробітництва, я при безвладності обох рук не міг би був повести своєї праці так, як вона фактично доконана. Особливо немало праці задав він собі в систематичнім впорядкуванні рукописного матеріалу та в добиранні численних варіантів із друкованих джерел».
У 1912-му році Андрій закінчив Львівський університет, видав у записках НТШ ґрунтовну наукову розвідку «Григорій Ількович, як етнограф». Писав також вірші.
22 квітня 1913 р. у м. Львів уві сні згас 25-річний Андрій Франко — український філолог, перекладач. Син-первісток Івана Франка, його помічник і секретар. У народі кажуть: «На Великдень відходять праведні». Поставмо свічку за доброго ангела, праведну душу, яка відійшла у засвіт на страсному тижні, спорожнивши гірку чашу полинового життя.
Мати не була на похоронах улюбленої дитини. Вона молилася, плакала, чекала Андрія додому, розмовляла з ним, як з живим; вірила, що Андрій живий, що він її ангел-охоронець. Згадувала його слова у листі до Тараса: «А може, ти скажеш разом з Андрійком “так мусить бути”. Es soll so sein».
Потрясіння так вразило пані Ольгу, що вона враз змінилася: перейшла жити на другий поверх будинку, сім’я – на першому; категорично відмовлялася спілкуватися зі своїм середнім сином Тарасом, його дітьми. Визнавала тільки невістку, звала її: «Катеріночко».
Наступного дня після народин Андрія, 17 липня, у день святителя Андрія, архиєпископа Критського Ольга Франко з Хоружинських відмучилася і тихо відійшла за межу.