А щоб моїм добродіям не здалося мало, додам ще одного царського генерала і теж не з українським прізвищем – Дельвіг.
О, дехто тихенько почав виводити романс Аляб’єва «Соловей»! І це в десятку, бо автор слів романсу барон Антон фон Дельвіг, поет, друг О. Пушкіна з Царськосельського ліцею (згадали: «Друг Дельвиг, мой парнасский брат»?). Батько Антона Дельвіга, генерал-майор родом із німецьких баронів, мати – внучка астронома Красильникова. Романс вперше прозвучав зі сцени Великого театру в Москві 7 січня 1827 року, виданий був у збірнику «Вірші барона Дельвіга» (1829 р.). Світла музика твору була написана в ув’язненні, бо Аляб’єв, звинувачений у вбивстві під час карткової гри, відбув три роки під вартою. Барон Антон Дельвіг – дід українського генерала.
Онук поета прийняв присягу на вірність України і зостався до смерті громадянином УНР. Як же барон Сергій фон Дельвіг із відомого у Вестфалії від ХІІ століття баронського роду, став українським буржуазним націоналістом?
Народився Сергій Дельвіг у Москві 4 липня 1866 року. Його батько – випускник Імператорської Миколаївської військової Академії, тому Сергій і його брат Олександр стали військовими. Він навчався у Михайлівському артилерійському училищі та Михайлівській артилерійській академії. Після завершення навчання почався поступовий, але успішний шлях. С.Дельвіг служив у Першій артилерійській бригаді російської армії, командував батареєю офіцерської артшколи, служив помічником начальника школи. Брав участь у російсько-японській війні, нагороджений Георгіївською зброєю. У 43 роки барон був призначений командиром Двадцять четвертої артилерійської бригади.
А його кохана баронеса нагородила чоловіка бузковими спогадами та двома малятами. Спогади ті були про їхню першу нічну прогулянку, коли вони йшли повз ковані паркани і дівчина попросила гілочку бузку. Сміючись розповідала, як Сергій блискавично подолав перешкоду і приніс оберемок запашного зілля. Той аромат кохання супроводжував їх усе життя.
Першу світову війну Дельвіг зустрів на посаді інспектора артилерії Дев’ятого армійського корпусу. На другий місяць війни він був нагороджений орденом Святого Георгія Четвертого ступеня «за заслуги у боях проти неприятеля». Георгіївський хрест генерал Дельвіг одержав за два тижні до нагородження такою ж відзнакою Павла Скоропадського та Петра Врангеля. Пройшов війну від дзвінка до дзвінка, успішно керував артилерією під час наступу військ фронту (т. зв. Брусилівського прориву), був нагороджений всіма орденами до Білого Орла з мечами та ордену Почесного легіону, орденом Святого Георгія IV ступеня (25.09.1914 р, за бій 13.08.1914 р.). З весни 1917 р. Дельвіг у відставці.
Восени 17-го року генерал-поручник Дельвіг перейшов на службу до українського війська, від січня 18-го року він командував артилерією Гайдамацького коша Слобідської України, згодом – управлінням артилерії Української Генерального Військового Штабу. Брав участь у розробленні військових статутів, створенні підручників, автор багатьох наук. праць. Симон Петлюра, зустрічаючись з генералом Дельвігом, полюбляв цитувати вірші Пушкіна, присвячені предку барона.
На початку 19-го року Дельвіг був призначений інспектором артилерії Армії Української Народної Республіки. 1 червня він очолив делегацію УНР на польсько-українських переговорах у Львові. Переговори завершилися 16 червня підписанням мирної угоди, за умовами якої Українська Галицька Армія припиняла Чортківську наступальну операцію. Українську та польську армії розмежовувала демаркаційна лінія, названа «лінією Дельвіга». Вона проходила через містечка Залізці, Олексинець, річку Серет, міста Тернопіль, Чорний Острів, Литятин, ріки Золота Липа та Дністер і містечко Незвиська. 20 червня договір набув чинності, проте диктатор Західної області УНР Євген Петрушевич не визнав мирної угоди; бої відновилися, і через місяць польське військо зайняло всю територію Галичини.
З серпня 1919 р. — повноважний представник УНР у Румунії, керівник Української військово-дипломатичної місії у Румунії. Завдяки його зусиллям вдалося втримати Румунію від збройної агресії проти України. З 10.02.1921 р — за сумісництвом член Вищої військової ради УНР. За постановою Гонорової ради Армії УНР від 03.08.1921 р. С. Дельвіг був підвищений до звання генерал-полковника. Очолював Товариство колишніх вояків Армії УНР та Українську громаду в Румунії, писав праці з воєнної історії. У жовтні 1921 р. уряд УСРР вимагав від румун вислання українських діячів, серед яких і С. Дельвіг. Генерал не нажив високих статків на війні, тому, щоб утримувати родину, працював інженером на фабриці братів Шіль у Бухаресті, потім на заводах «Конкордія» в Кодлі.
Коли до Румунії підійшли «визволителі», 88-річний громадянин УНР виїхав до Єгипту. Сергій Дельвіг помер 1944 р. і похований у Каїрі (у вид. «Генералітет українських визвольних змагань» датою і місцем смерті вказано 1949 рік, Бухарест).
Людина честі, він був до кінця вірним присязі, складеній незалежній Україні, не маючи ані української крові, ані підстав для українського патріотизму, а маючи почуття високого сумління та справедливості.
Подробиці: Офiцерський корпус Армiї Української Народної Республiки (1917-1921). Кн. 1. Київ, 2007. С. 135-136.
