13 червня 1947 року у селі Сонцеве на Донеччині народився Василь Моруга. Гарне чумацьке прізвище, Моруга – власник рудого чи темно-сірого вола/кота з темними смугами, моругий віл. На світ з’явився напівсирота, бо батько помер від ран, не дочекався сина. Коли Василикові було три місяці, матінка з двома синами (старший Борис) переїхали на хутір Могучий біля запорізького села Чубарівки. Доволі самостійний, охайний хлопчина всотував усе почуте, вивчав «чебрецеві острови». П’ятилітнім Васько уже не питав: «Де я сяду?», щоб почути: «Свині ззаду!»; він завжди мостився біля Борі та додивлявся до того, що вчив старший. Так моругенятко навчилося читати-писати. А потім – школа у Чубарівці за п’ять кілометрів, відстань, яку хлоп’я додало вистрибком. Відмінник, чистенький, ґречний в один день став поетом. Знаю достеменно, бо моєю одногрупницею в інституті була Свєта Книш, дочка улюбленого вчителя Григорія Маркіяновича. Свєта дуже шанувала татуся, пишалася ним, розповідала про учнів. Згадувала, як Васько раптом написав віршований твір про весну, як батько порадив хлопчикові відправити твір до газети. Районка «Радянське село» надрукувала твір. Після цього у селі пішла слава про серйозного поета Васю Моругу. З іншого кутка села почав частенько навідуватися до Василя Толик Піддубний (молодший на два роки, щойно почав віршувати).
Із золотою медаллю Моруга закінчив школу. Потім Київський університет, філологічний факультет, але частенько Василь приїздив до Запоріжжя, заходив до нас на філфак. Справа в тім, що на парах я сиділа з Толіком Рекубрацьким, другом Василя Моруги. Ми бачилися, але Василь завжди поспішав до чергової гарненької Музи, а потім – на Чубарівку: до мами Ліди та Федоровича (вітчима). Копав картоплю, обрізав дерева, пірнав у дитячі спогади.
У цей час у Васі був завод «Арсенал», комсомольська та журналістська робота. Друзі згадували, що Моруга ретельно ставився до обов’язків: перечитував усі листи, обов’язково відповідав. З часом захопився перекладами з болгарської, іспанської та французької, уклав дві збірочки «Грозовіття» (1969), «Ключі до тиші».
Анатолій Піддубний став відомим фотографом, поетом Запоріжжя. Ми були друзями й згадували Василя.
Головного редактора журналу “Барвінок” Моругу друзі називали Вася-льотчик, бо дуже він швидкість шанував.
Коли життя набрало нових перспектив, поет купив 9-ту модель “Жигуля”, остаточно вирішив покінчити з життям холостяка. Разом із нареченою Юлею та Геною Літневським зібралися на з`їзд славістів до Болгарії.
Чим добиратися? Літаком? Чи, як радили друзі, поїздом? Ні, ас сів за кермо.
14 травня 1989 року на території Румунії стався прорив (чи простріл?) шини.
Якби могли ми смерть перепиняти
Не помирай, людино, не вмирай,
Не покидай мого життя околи.
З тобою піде в невідомий край
Те, що уже не вернеться ніколи!
Загинули Василь Моруга і Геннадій Літневський – двоє поетів із Запоріжжя та Юлія Бурмакіна.
Знов моя самотність повсякденна
Відліта за обрії німі…
Однак
Я б хотів, щоб хтось не міг без мене,
Просто так,
По-доброму не міг.
І коли піду у невідомість
Спочивати в голубій траві,
Хтось би мовив:
«То був добрий хлопець,
Свій!»
