9 грудня 1925 р. у селі Химчин Косівського повіту (тепер Івано-Франківської області) народився Василь Романюк – Володимир — Патріарх Київський і всієї Руси-України (УПЦ-КП).
19-річним Василь Романюк, як член ОУН, потрапив під суд і одержав десять років радянських таборів за участь у боротьбі з окупантами України. Віра допомогла Романюкові пронести тягар неволі, дух його зміцнився й загартувався. Після повернення Романюк одержав теологічну освіту в духовній семінарії в Москві. Висвячував отця Володимира кардинал Йосип Сліпий, з яким вони разом каралися в таборах. Отець Володимир чесно ніс своє пасторське служіння, був добрим наставником і порадником пастві. Та у червні 1970 р. за виступ В. Романюка проти арешту історика Валентина Мороза Романюку заборонили правити службу.
У ніч із 12-го на 13-е січня 1972 року, коли було арештовано більше двохсот свідомих українців, Василь Романюк потрапив до ворожих рук. І знову доля політв`язня: сім років страшних Мордовських таборів. Брав участь у голодуваннях у дні політв’язня та прав людини, у дні початку репресій в Україні й інших акціях протесту. 1 липня 1976 року відмовився від радянського громадянства. Потім три роки був кочегаром в Якутії.
Після дев`ятнадцяти років таборових страждань життя набуло нових форм: вчений-теолог виступав із лекціями в Канаді, Великобританії, Америці, відроджуючи дух Українського Православ`я, відроджуючи дух нації. Святішому Володимиру судилося стати Патріархом Української Православної Церкви Київського Патріархату. Неповних два роки тривало високе служіння.
14 липня 1995 р близько 19-ої години патріарх Володимир (Василь Романюк) отримав телефонний дзвінок. Після цього він одягнув світське вбрання і зі своєї резиденції пішов у Ботанічний сад Київського Університету. Там, серед квітучих жовтих азалій на лаві його очікували дві жінки. Згідно з офіційною версією, Романюку стало зле, стався четвертий інфаркт. Упродовж двох годин жінки намагалися його реанімувати, можливо, при масажі серця зламали йому ребра, а також робили йому прямі уколи в серце (що відзначено в акті судмедексперта), коли приїхала швидка, «реаніматори» зникли. Так загинув Великий українець.
У чорний вівторок 18 липня 1995-го, Кучма вшився до бацькі в Білорусію, керував усім Глава адміністрації Діма Табачник (нині громадянин Ізраїлю).
Українці не знали, де поховати українського, не кагебешного патріарха. Спроба поховати тіло у Софійському соборі наштовхнулася на опір із боку духовенства УПЦ Московського Патріархату. Саме тоді відкрилися брами Софії і чорні «чєлавечікі» з криком: «Бєй, хахлов!» – кинулися убивати українців. От коли згадалося: чия мова – того й держава! Це був перший день офіційної зачистки пострадянської України від українців.
Розповідає Микола Поровський: Щойно машина в’їхала на Софійську площу,я побачив як ОМОНівці б’ють людей і женуть їх брутально під побоями із площі! Я дістав депутатське посвідчення і кинувся до входу в Софію, де в оточенні кількох десятків ОМОНівців знаходились депутат В Червоній, 2 священики і ще хтось. 1 чи 2 чоловіки. Труна із тілом Патріарха стояла біля викопаної могили. «Миколо-хоронимо! Помагай опустити труну в могилу!» Ми вчотирьох опустили труну в могилу і заходились руками, уламком якоїсь дошки загортати могилу. ОМОНівці пробували перешкоджати, але силу до депутатів не застосовували. Ми із Червонієм, тримаючи дошку з двох сторін, згортали нею землю в могилу і таки засипали її! «Отак творять історію», – сказав випроставшись Червоній, витер піт з чола і перехрестився. Так був похований біля Софійської дзвіниці Патріарх Київський і Руси-України Володимир (Романюк) Ручаюсь за кожне слово, бачив фільм цього моменту на оперативному відео – Микола Поровський.
Передзвони храмів над борами
Линули скорботно з далини
Раптом із розчахнутої брами
У шоломах слуги сатани.
Звідусіль киями люд накрили.
За щитами – розхижіле зло.
Що ординці? Лиш вогонь та стріли..
У ординців газу не було.
Люде мій, не дайся у вудила,
Не таку ждав правду, не таку.
Україна руки заломила
І Богдан поблід на румаку.
OLYMPUS DIGITAL CAMERA
