24 травня 1964 р. вночі співробітник відділу марксизму-ленінізму бібліотеки Віктор Погружальський за допомогою використання магнієвих стрічок, калію і фосфорних шашок підпалив відділ україніки та стародруків Державної публічної бібліотеки Академії наук УРСР (нині Національна бібліотека ім. Вернадського) на вулиці Володимирській, 62, біля червоного корпусу Університету ім. Шевченка.
На суді Погружальський зізнався, що з вечора залишився на роботі, поспав, під ранок знищив свої документи й підпалив книги у кількох місцях.
Рано вранці здійнялася пожежа, й викликали пожежників. О 6:04 прибули вогнеборці, ті не змогли швидко загасити полум’я, бо в усьому районі не було води через аварію на водопроводі. Полум’я жерло нашу історію майже дві доби.
Ліквідували пожежу лише 25 – 26 травня.
Зі 152 пожежників 26 отримали фосфорні отруєння.
У відділі україніки згоріло до 600 тисяч книг та рукописів: стародруки, рідкісні книги, рукописи, листування, архіви Б.Грінченка, «Київської старовини», Центральної Ради.
Український дипломат і письменник Олександр Овсюк у спогадах повідомляв, що мав розмову із Заступником Міністра закордонних справ УРСР Анатолієм Кисілем, в якій пролунало: «Який там у біса Підгурський. Нам подзвонили в ЦК, що бібліотека горить, і ми негайно кинулися туди. Вскочили в приміщення і там на всіх стелажах з українськими виданнями, особливо дореволюційними та емігрантськими висіли, таблички з написами «К сожжению». КДБ все це зробив. Правда, частину видань нам таки вдалося врятувати». https://wp-uk.wikideck.com/
Були знищені цінні джерела з історії України «домосковської доби, ціле наше середньовіччя пішло з димом», – писала Оксана Забужко. То ж чи варто дивуватися, звідки «чорні діри» в нашій історії?
Першими відгукнулися на подію Євген Сверстюк памфлетом «З приводу процесу над Погружальським» (редагував Іван Світличний), в якому звинуватив «антиукраїнську владу» у знищенні безцінних фондів бібліотеки.
За поширення памфлету в серпні 1965 року були порушені кримінальні справи проти Михайла та Богдана Горинів, Михайла Осадчого, Івана Геля, Михайла Косіва, Мирослави Зваричевської. У вересні 1966 р. у Житомирі суд засудив поета, лінотипіста Анатолія Шевчука (брата відомого українського письменника Валерія Шевчука) до п’яти років позбавлення волі у виправно-трудових таборах суворого режиму за спробу розтиражувати памфлет на обладнанні місцевої друкарні.
Про непоправну трагедію писали В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Борис Антоненко-Давидович.
Офіційні джерела заколисували: «За повідомленням керівництва Академії наук УРСР весь рукописний фонд і картотека не пошкоджені, а основні книжкові фонди постраждали не значно і можуть бути поповнені за рахунок дублетної літератури».
Та палеоліт (паління літератури) тривав.
26.11.1968 р. згоріли обмінно-резервні фонди ЦНБ у Георгіївській церкві Видубицького монастиря, що збиралися з часів їх створення за наказом гетьмана П.Скоропадського від 26.11.1918 р. Там були фонди тієї самої «дублетної літератури», а також значна частина фондів юдаїки.
Євген Сверстюк писав: «Українці! Чи знаєте ви, що вам спалили? Вам спалили частину розуму і душі. …Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу – його життя залежить від нашої готовності постояти за себе!».
