Вбивство сталося 30 серпня 1941 р. ввечері, приблизно о 19:30 після наради в обласній поліції, з якої Сеник і Сціборський ішли до свого тимчасового помешкання. На вулиці Івана Франка невстановлена особа здійснила постріли. Перший постріл прийшовся у спину 50-річного Омеляна Сеника і він помер відразу.
Омелян Сеник народився в Яворові, 9-й крайовий Командант УВО (02.1929-кінець 1929), член Вищого Проводу ОУН (з 1930), відповідав за внутрішню політику та організаційну роботу; головуючий на II Великому Зборі ОУН у Римі (26.08.1939). Великим і непрощеним багатьма компроматом була подія 1934 р., коли у Празі поліція захопила «Архів Сеника» з відомостями про підпільну діяльність ОУН. Це стало причиною численних арештів членів організації, а сам «Архів» — одним із головних документів звинувачення на Варшавському процесі 1935-36 рр. Сеник був запідозрений у зраді, але Революційний трибунал ОУН цього не підтвердив.
На початку радянсько-німецької війни 1941-45 призначений керівником Основної похідної групи ОУН (А.Мельника), яка мала дістатися Києва та проголосити державність України.
На звук пострілу Микола Сціборський повернувся і був смертельно поранений в обличчя та шию. До 43-річного Миколи Сціборського гестапо не допустило лікаря, він помер за кілька годин через втрату крові.
Микола Сціборський – єдиний спадковий дворянин із Проводу ОУН (ПУН), мав вищу освіту – інженер-економіст, ерудит, інтелектуал; учасник Першої світової війни, підполковник Війська УНР, один із фундаторів ОУН, теоретик українського націоналізму, редактор офіційних видань ОУН, автор численних статей у націоналістичних виданнях, співавтор проекту конституції Української Держави, інвалід (мав туберкульоз). Слабкість – оперний спів. Як компромат йому закидали, що він у Празі покинув дружину заради співжиття з «підозрілою московською жидівкою» Інною, покинути яку він «відмовився». Втім, Сціборський був не єдиним, хто мав дружину-єврейку. Такий «гріх» мали ще двоє членів ПУН – Микола Капустянський і Ріко Ярий.
Вбивцю застрілив випадковий німецький вояк.
Поховані у Житомирі на подвір’ї Свято-Преображенського Собору. Улас Самчук у книзі «На білому коні» написав:
“Під цим самим обідраним собором, на голій брукованій площі, нічим не захищені, виразно виділялись два горбики свіжої землі з дерев’яними на них хрестами. Тяжко повірити, що тут недавно знайшли свій життєвий кінець двоє найчільніших діячів українського модерного революційного опору – двоє довголітніх, невтомних шукачів розв’язки національного питання цього простору – Омелян Сеник і Микола Сціборський.”
За свідченнями очевидців, на похорони зібралось близько 3 тисяч людей, незважаючи на рясний дощ.
