Я досліджувала систему нищення української мови імперією. Як ссучий пес зупиняється під кожним деревом, так московські царі відзначалися документами, що нищили українську мову. Від батька Петра І, який наказав зібрати в церквах книги, не по-їхньому писані й знищити їх. Послідовно, продумано велася селекційна робота, яка обмежила сфери вживання української мови тільки сільськими родинами (згадайте побутовий театр «Наталку Полтавку», «Сватання на Гончарівці»!). Мало того, Катерина ІІ видала таємний циркуляр, що схвалював шлюби з великоросами та руйнував весільні наміри українців. Зрештою, навіть сільські родини втрачали мову України, а за часів більшовизму козацькі нащадки, сільські діти соромилися української мови, а вчителі української й сьогодні одягають вишиванку-уніформу, ведуть уроки, а потім з усіма (навіть у власних родинах!) – мовою окупанта. Як же це сталося?
Дуже швидко, завдяки продуманій політиці. Так, у 1958 році в Москві було ухвалено постанову Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17 квітня 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідну Постанову, ухвалила закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР». Вивчення української мови в школах оголошено необов’язковим. На «вимогу батьків і дітей» зменшено кількість шкіл з українською мовою викладання, ігноровано вивчення української мови та літератури в російських школах, скорочено кількість годин викладання української літератури й мови в середніх спеціальних навчальних закладах.
Ст 9. Навчання в школах Української PCP здійснюється рідною мовою учнів. В школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей вирішують батьки. Вивчення однієї з мов народів СРСР, якою не провадиться викладання в даній школі, здійснюється за бажанням батьків і учнів при наявності відповідних контингентів.
Уявіть собі: Ви – вчений пишете дисертацію з української мови, літератури. Звісно, українською мовою? Ні, з 1970 року діяв наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише у Москві та лише російською мовою.
У 1975-му тихенько провели нову цензуру «Кобзаря» Т. Шевченка.
У 1978-му колегія Міносвіти УРСР ухвалила Директиву «Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах».
А 29 травня 1979 р. Ташкентська мовна конференція «Російська мова — мова дружби народів» ухвалила план остаточного зросійщення колоній. В Україні практично зникли українські дитячі садки, вища освіта навіть у Західній Україні велася імперською мовою. Для контролю за цим Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР запровадило спеціальну форму звітності ректорів ВНЗ про перелік спеціальних дисциплін, що викладались російською.
Перед завершальним акордом лінгвоциду була постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу «Про поліпшення вивчення російської мови у школах республік» 1983 року. Вона передбачала поділ класів на групи для вивчення російської, тобто дві групи, двоє вчителів отримували зарплату. Крім того, доплату за російську мову викладання було визначено у 15%. Підручники, методичний матеріал оплачував ВВП.
І фінал: у 1989 році вийшла постанова ЦК КПРС «Про єдину офіційну загальнодержавну мову в Радянському Союзі» (російську).
Це лінгвоцид, убивство мови! І мову убивць ми робимо державною? Я вважаю, що ЮНЕСКО має надати українській мові (як білоруській) постлінгвоцидний статус, щоб відроджувати мову.
