Такого ще не бувало, щоб моя Хомівна повітря ковтала, жодного словечка не мала, тільки жестом мене до себе звала. Що ж трапилося?
– Ось, милуйся. Всенький ранок плаче, – вказує сусідка на онуку. – Як прийшла з колядування, то мевою заквилила.
– Да? На тебе не дивилися, як на придурка, не казали тобі, що всі українці прохачі, нероби – жебраки! – зайшлася у риданнях Яринка.
Нарешті прояснилося. Дитина з подружками за порадою вчительки пішли у сусідній двір колядувати, а їх одні не пустили в дім, інші вилаяли.
– Яринко, а вчителька пояснила, звідки це слово – «колядки», хто до кого може ходити колядувати?
– Нєа…
– А дарма. Коляда – від слова «коло», так наші пращури називали Сонце. Коляда – богиня неба, мати Сонця-Божича. Кожного року Коляда народжувала нове Сонце з 24-го грудня до 6 січня. Коляда – свято роду.
Здавна степовики жили хуторами, зимівниками, родами, де чужих практично не було. Важливим було народитися, продовжити рід, догледіти родичів.
Із появою першої зірки 6 січня небо відкривалося – духи пращурів сходили на землю і збирався увесь рід (і мертві, і живі, і ненароджені). Поминальною кутею (коливом) починали ніч відкритого неба.. От тоді всі рідні обдаровувалися, віншувалися, святкові страви споживали. Чоловік-хазяїн вітав-частував худобу. Не забували про хрещених батьків і бабусю-пупорізку – до них діти бігали з колядками та вузликами смачного (вечерею). А за це отримували подарунки та якусь копієчку. Дівчина, жінка ніколи до чужих людей не ходили колядувати; це була дуже погана прикмета.
– А тепер скажи, які слова-родичі «кола»?
– Коляда, коливо, колядка, колядувати, колесо (я чула, що його українцям подарувала Коляда).
– Так, навіть слово «око».
– А що ж тоді по ящику показують, як ходять хлопці-дівчати з вертепом, грають-співають? – вела невтомна Хомівна.
– Звичаї наші давні з тих часів, коли була віра у духи пращурів, а не в чужих богів. Тоді вистава про Коляду стала першим театром, вертепом, у якому тільки парубки брали участь Коли старі боги загинули, прийшла нова віра. Церковники приватизували наші рідні звичаї, свято Коляди стало Різдвом, майже всі колядки стали релігійними, а вертеп – вистава про народження Христа. Це зараз у нас є радіо, телеящики, компи, а в давнину снігом усе замело – сиди на печі, дивись на каганець. А дітей у кожної родини було багатенько, бо пенсій ніяких не було: старі доживали у дітей. Щоб не падати на руки одній дитині, народжували, скільки Бог давав. Дівчат треба було учити шити-прясти, вишивати, заміж видавати, а парубкам треба було собі пару шукати. От і складалися парубки, орендували якусь хатину й збиралися на вечорниці. Дівчата там шили-пряли, співали, парубків чекали. Ті приходили й починали репетицію вертепу, у якому тільки парубки брали участь. Крім того, гуртом складали тексти колядок. Кожному хазяїну, кожному члену родини складали свій текст. Були села, де розігрували вертепне дійство, були просто адресні колядки.
– Ага, колядували, щоб гроші давали?
– Аж ніяк: українці – не прошаки. Це якась вражина вигадала: «Ковбаса не така, дайте, дядько, п’ятака! А п’ятак неважний – дайте руп бамажний». У нас задовго до зими громада вирішувала, на яку потребу цього року збирати кошти. Кожна вулиця великого села мала свої потреби: ремонт школи, лікарні, дороги, чистка та утримування головного колодязя, цвинтаря, пасовища. От і домовлялися, на яку з потреб цього року збираються кошти. Ця традиція зберіглася донині. Так, 7 січня 1972 р. у Львові українці наколядували 250 карбованців для адвоката Ніни Строкатої-Караванської.
– Мікробіолога? Дружини самого Караванського?! – вибухнула Хомівна.
А ти подивись, хто був серед колядників: Ігор та Ірина Калинці, Богдан Сорока з дружиною, Василь Стус… 
З давніх часів парубки ходили дворами, колядували, чесно ласощі у мішок складали. Їх носили Міхоноші, поки не доходили до орендованої хатини. Там усе викладали й за столами споживали.
– Слухай, а у нас у класі був хлопець на прізвище Міхоноша. Так, це той, хто збирав наколядоване?
– Так, йому довіряли носити мішок із продуктами. А гроші полазників отримував Тичина, який потім складав звіт громаді та відповідав за фінансування громадських робіт. Це той, чиї руки нічого не крали, хоч йому й тицяли. «Тичиною» козаки називали кришталево чесну людину, якій довіряли збереження громадських коштів – своєрідний «швейцарський банк». Полковник Тичина був у Богдана Хмельницького, полковий старшина Гнат Тичина – один із найближчих соратників гетьмана Павла Полуботка та його родич. Саме цей факт (згадайте золото Полуботка!) зберіг життя Павлу Григоровичу за часів сталінського репресансу.
– Так, значить, ця коза підставила наших дітей? – обурилася Хомівна.
– Ой, сусідочко, охолонь! Учителька твоя молоденька, а «застав дурного Богу молитися, воно і лоб проб’є». Їй сказали провести виховну роботу й організувати колядування, а ніхто з дорослих з нею самою не працював.
– Отакої! Бачиш: українці – таки не жебраки: самі всьому лад давали, про жодні відкАти не чувАли…
