22 лютого 1880 року в селі Оглядів (нині Радехівський район Львівської області) в родині селян народився старший син О́сип Турянський. Клаптик землі не міг прогодувати 11 дітей, тому батько теслярував. Осип закінчив початкову школу, за допомогою сільського вчителя вступив до Львівської української гімназії. Батько влаштував Осипа на квартиру до свого знайомого, колишнього односельчанина Андрія Волошка. Гімназист узявся готувати до школи сина хазяїна. На другому році навчання Турянський-старший перестав утримувати гімназиста, тож Осип заробляв на життя репетиторством. Навчався добре, багато читав, студіював іноземні мови, але в старшому класі був виключений з гімназії. Причиною стало захоплення нелегальною літературою, вступ до підпільного студентського гуртка та відверті висловлювання під час лекцій. Довелося батькам просити й перепрошувати, аби сина поновили.
Згодом Осип Турянський закінчив філософський факультет Віденського університету (1907), там же захистив докторську дисертацію на тему «Голосний “е” в українській мові». В альманасі віденської «Січі» дебютував 1908 року новелами «Курка», «Ей, коб були мене вчили», «Де сонце?». У 1908—1909 рр. редагував часопис «Ukrainische Rundschau».
З 1910 року доктор філософії працював учителем гімназії у Перемишлі. 30-річним одружився з дочкою депутата Віденського парламенту, місцевого адвоката Степана Онишкевича Стефанією. У них народився син Мирослав, який став чемпіоном з шахів у Львові, а після другої світової належав до шахових майстрів США.
Восени 1914 року Осип Турянський був мобілізований і відправлений на сербсько-австрійський фронт. Взимку наступного року потрапив у полон. У цей час німецькі армії прорвали фронт і серби, відступаючи, повели з собою у мороз, у хуртовину, через гори Албанії «дорогою смерті» 60 тисяч полонених. Полонені та конвоїри гинули від холоду та голоду, залишилося 15 тисяч. Разом із сімома полоненими Осип замерз у дорозі, але сербські лікарі виявили у полоненого слабенькі порухи. Його помістили в холодну воду — такий кардинальний спосіб запропонував лікар-українець Василь Романишин – і повернули до життя. Згодом рятівник Осипа Турянського загине. Перебував Турянський у таборі для інтернованих на італійському острові Ельба. Там він відтворив пережите в сербському полоні у повісті-поемі «Поза межами болю» (1917).
Після повернення з Італії до Австрії професор викладав порівняльне право у Віденському університеті. Він прокинувся знаменитим 1921-го, коли у Відні було надруковано повість «Поза межами болю» німецькою. У передмові до віденського видання повісті О. Турянський зізнавався: «Тіні моїх товаришів являються мені у сні й наяву… Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева, й лине далеко, далеко до моїх товаришів… І згадую незабутнього товариша Василя Романишина. Друже мій! І ти вже не живеш… Ні, я не можу, я не смію мовчати».
Йому б радіти, а «невдячний дивак» влаштував видавцеві скандал через те, що той на обкладинці розмістив рекламу модної кравецької фірми.
Поет Петро Карманський відгукнувся на віденське видання повісті «Поза межами болю»: «Ваш твір — це наймогутніша з відомих мені картин на тлі світової катастрофи не тільки в нашій, а й у цілій європейській літературі… Ваш твір робить вражіння дійсно пережитого, відчутого, переболілого і списаного кров’ю серця».
На свій сором, я зачитувалася творами Ремарка, Ґемінґвея, але не знала свого. Прочитала значно пізніше, побачила художній фільм (режисер — Ярослав Лупій), знятий за мотивами повісті «Поза межами болю» 1989 року.
Від 1923 р. О.В.Турянський працював директором Яворівської, Дрогобицької, Рогатинської гімназій, викладав німецьку, французьку, латину. У Рогатині брав участь в організації видавництва «Журавлі», де надрукував кілька творів. Перекладав твори світової класики (Шандора Петефі, «Слово о полку Ігоревім»), писав оригінальні поезії.
В останні роки працював у польській державній школі Львова.
Підірване сербським полоном здоров’я швидко тануло, невиліковна недуга мучила і 28 березня 1933 року у Львові письменник помер. Його скромно поховали на Личаківському цвинтарі у Львові, без жалобних промов і вінків. Скоро стежка до його могили заросла, сліди її загубилися, тільки 1987 р. її розшукали.
Як писав Роман Федорів: «Ми винні перед ним. Час винен перед ним. Розгорнім сьогодні його повість, вчитаймося у неї, переймімся її болем, смутком і надією — і подивуймося, як ми жили стільки літ без цієї пекучої сповіді про “дорогу смерті”, на якій лунав протест проти війни. Він вірив у нас. Він писав, що є у житті сонце!»
Залишити відповідь