Але найбільше нещасна країна,
це рідна країна моя.
— Хай здохне володар її.
— Ніколи не поклонюсь йому я.
– писав 26-річний Олекса Влизько, розстріляний разом із великою групою поетів та прозаїків у ніч із 14 на 15 грудня 1934 р. у Києві.
4 (17) лютого 1908, на станції Боровйонка Новгородської губернії у родині дяка псаломщика Федора Влизька знайшовся старший син Олекса, через рік Марія Влизько сповила середнього Авеніра, наступного року з’явився Олександр.
У 1917 році родина переїхала на батьківщину діда — у село Сингаївка (нині — Шполянський район Черкаської області).
Олекса виявився тямущою дитиною з прекрасною пам’яттю: у три роки навчився читати, у сім – віршував російською. Були в його житті і гімназія в Лебедині, і вища початкова школа.
1922 р. у сім’ї сталася трагедія. На ковзанці Авенір потрапив до ополонки і згодом помер. Олекса й Олександр, рятуючи брата, опинилися у крижаній воді. Олександр одужав, а Олексі дісталося гірко: мати врятувала сина від смерті, але підліток безнадійно оглух, його мова стала спотвореною. Деякі дослідники називають Олексу глухонімим, вказуючи на причину – скарлатину, але то хибне твердження. Із 13 років молодший брат усюди супроводжував старшого.
Деякий час у родині була згода, але раптом урвалося: батько вподобав оковиту, почав піднімати руку на дружину. Забрала Марія синів – і подалася до Києва. Вона влаштувалася прибиральницею у клініці, що на розі Володимирської та бул. Шевченка. Жили у церкві; у куточку де був саморобний стіл та мішки з соломою для спання. Там і були написані перші українські поезії Олекси. «Серце на норд» навіть опублікували у журналі «Глобус».
Олекса Влизько закінчив мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти.
1927 року їздив на Дніпрельстан, потім до шахтарів Донбасу, де працював родич – Іван Влизько. 1928 року подорожував Німеччиною, згодом — по нагір’ях Паміру.
У 19 років за першу збірку «За всіх скажу» Олекса отримав премію Народного комісаріату освіти. П. Тичина та В. Сосюра кепкували з цього приводу:
– От, Володю, дивлюсь я на нього і ніяк не можу зрозуміти, за що всі вони його так люблять…
– Чи не за те, що він молодший від нас, а вже має бороду з лаврового вінка державної премії?
Його вивчали напам’ять, збірку кілька разів перевидали.
Поети з велетнів, що світ творили!
І хоч сатрапи з нас знущались у віках,
Та ми жили без сліз… і ми терпіли…
Послала доля Олексі й Музу на ім’я Фотіна – це була середня дочка онука Т. Шевченка, художника Фотія Красицького.
Молоді жили у підвальному приміщенні відомого будинку Булгакова на вул. Стрілецькій. За короткий час він написав і видав 8 збірок поезій.
Після вбивства Сергія Кірова у грудні 1934 року Влизько був заарештований разом із численною групою діячів української культури, серед яких Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Антін, Тарас та Іван Крушельницькі, Василь Мисик, Роман Шевченко, Анатолій Карабут, Михайло Оксамит та інші.
На побаченні з матір’ю Олекса сказав: «Я ні в чому не винний, так що поставимо на цьому крапку».
За приналежність до міфічної контрреволюційної терористичної організації виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні 14 грудня 1934 року в Києві винесла Олексі Федоровичу Влизьку смертний вирок.
У ніч із 14-го на 15-е грудня 1934 р. «вища міра соціального захисту – розстріл» поставила криваву крапку на житті таланта. Оле́кса Фе́дорович Влизько́ був реабілітований посмертно 1958 року.
Фотій Красицький написав у всі інстанції, але зятя розстріляли, а дочку вислали на Урал. Його брат Олександр, художник, жив у Сімферополі.
Залишити відповідь