Український історик, археограф Яросла́в Дашкевич народився 13 грудня 1926 р. у Львові.
Ярослав Дашкевич – нащадок героя національної революції генерала-хорунжого Романа Дашкевича, який разом із Євгеном Коновальцем з 1917 року розгорнув активну діяльність по створенню Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців, і якого вважають батьком української артилерії. Син продовжив справу батька по триманню прапора культурної і національної окремішності України, але дещо іншими методами – науковими. Він володів англійською, вірменською, німецькою, польською, українською, французькою мовами, уклав понад 1700 наукових та публіцистичних праць
Його найперші спогади: мати, яка відпочиває на терасі в шезлонгу, і батько у квітучому городчику, де займався своєю улюбленою справою – пасікою; споглядання постатей батьків. Потім роками ознайомлення з їхніми архівними пам’ятками (оглядання альбомів із фотографіями, книжок із дарчими написами, портретів); знайомство з колом їхніх друзів. Так у його свідомість входила думка про особливість їхніх доль і характерів та про правомірність, хоч тоді ще й незбагненність, логіки їхнього життя.
Мати завжди була поруч з ним, бо лікувала від нападів астми.
Однак часте відвідування парохії дідуся і бабусі Степанівих, мандри з сільськими хлопцями доступними їм околицями, радість спільного з ними купання в річках і спостерігання та пізнавання сільської праці давали йому заряд нових сил для науки в школі, а також для роботи в «Луговому городі» Львова та участі у святкових показах спортивних досягнень луговиків.
Лише одного разу «дістав» від матері на горіхи ще в першому класі, бо забарився біля шкільного озерця, спостерігаючи жаб. Мати проводила його щоденно до української школи ім. Шевченка на вул. Супінського (нині Коцюбинського, 23) біля Академічного дому. З нею Славко часто бував у гімназії сестер Василіянок на Длуґоша (нині Кирила і Мефодія), де вона викладала географію, познайомився з директором школи – відомим вченим Василем Щуратом та з іншими вчителями, а гімназистки задивлялись на нього: який-то син в Олени Степанів. З матір’ю також ходив у часті турпоходи, починаючи з гуцульських Косова, Кут і Шешор та кінчаючи лемківським Щавником, де лікувався, і останнім українським селом на Лемківщині – Шляхтовою, де були буквально напередодні війни. Вже тоді у вікнах хати війта-українця були повибивані шибки.
У глибокому духовному зв’язку Славко перебував і з батьком, хоч знав, що крім юридичної практики в канцелярії на вул. Коперника, 5, тато «жив лише Лугами», організовуючи парамілітарне виховання молоді не тільки навколишніх сіл Львова, але й цілої Галичини, охопивши цим вишколом щонайменше сто тисяч учасників. Ці батькові успіхи були справжньою гордістю сина. Після останнього з’їзду і спортивних показів «Лугів» у Львові весною 1939 р. та у відповідь на них бешкетування польських студентів, уже майже з передвоєнного Львова батькові довелось розпрощатись з дружиною та сином і податись у вимушену еміграцію на Лемківщину.
Олена Степанів не припускала думки про еміграцію, вирішила залишитись зі сином у Львові. Вона, як і батько, давно покинули усяку політичну діяльність, і ще з юних років Ярославу запам’ятались батькові слова про політику «як брудну справу».
Остання адреса: вул. Козацька, 11-а, 30-метрова квартира, де жив Ярослав Дашкевич, його мама, а пізніше молодша на 20 років дружина, Людмила Шереметьєва – Дашкевич (1946–2005), журналістка, відома дисидентка, соратниця В’ячеслава Чорновола. Тут вони допомагали видавати, тиражувати та розповсюджувати славнозвісний підпільний «Український вісник» В’ячеслава Чорновола, у них часто збиралися відомі дисиденти з покоління «шістдесятників».
25 лютого 2010 р. у Львові Ярослав Дашкевич упокоївся.
