Порпаюсь у Інтернеті, насолоджуюсь квітами. Ось сумне царство прощальних хризантем, донецький сорт «Харито», «Осінній романс». Згадався перший романс Миколи Харито, хлопчика, який увійшов у історію шедевром і доля самого автора.
Він був дитям гріха та кохання. Його мама, Надія Георгіївна Харито, грекиня, жителька Балаклави, палко закохалася у Івана Петровича Іванисова, гірничого інженера з Санкт-Петербурга. І хоч у нього в столиці була дружина, яка не давала розлучення, закохані поселилися в розкішній власній садибі в Ялті, створили сім’ю. І не забарилися плоди почуття: на Св. Миколая – Микола (19 грудня 1886 р.), згодом чотири сестри – Віра, Ліда, Олена (Люся) та Надія (Діна). Усі діти мали прізвище матері.
Фантастична Ялта, море, власний сосновий ліс на 22 га у Алупці викохали творця: Микола у п’ять років почав віршувати, грати на фортепіано. 
Талановитий хлопчик зразу ж став гордістю чоловічої ялтинської гімназії. Учився в одному класі з Самуїлом Маршаком. Микола мав феноменальну пам’ять: без нот виконував класичні твори. Його навіть запрошували зіграти для царської родини: для Миколи ІІ, його дружини та дочок. До речі, розкішні стільці для царственних сідниць брали на прокат у палаці Харито. У старших класах Микола жив окремо від батьків і його квартира була штабом шкільних революціонерів.
Микола Харито 21 рік прожив у Ялті, але вважав себе киянином, бо був студентом фізико-математичного, а згодом юридичного факультету університету Св. Володимира. Навчання було з перервами: за активну діяльність Миколу виключали зі списку студентів і заносили до чорного списку, потім знову зараховували. Не раз талановитого юнака рятував професор міжнародного права Отто Ейхельман, студенти навіть завіршували:
Не всё хорошее забыто,
Не всюду царствует обман.
Среди студентов есть Харито.
А в профессуре – Эйхельман.
А Микола не журився: брав участь у студентських вечорах (грав, декламував свої поезії), був тапером у кінотеатрі на Фундуклеївській вулиці (зараз це приміщення драми ім. Лесі Українки). 
Одного вечора Микола прийшов переповнений почуттями: схопив папір, олівець і швиденько записав ноти. Це була музика до раніше написаного сентиментального твору «Хризантеми». 
Дега. Жінка і хризантеми. 1865 р. Вранці Харито став першим виконавцем романсу. Його одразу ж підхопили, твір пішов по руках. У грудні 1908 р. грамзапис романсу (у виконанні Варі Паніної) слухав Лев Толстой.
Видати романс погодився Владислав Ідзиківський, але текст треба було відредагувати. Видавець звернувся до популярного в Києві виконавця циганських романсів Василя Шумського (Шоміна) зробити поправки. Шумський виконав прохання і оголосив себе автором слів, але Харито не заперечував проти співавторства, він навіть присвятив романс В. Шумському. Восени 1910 р. у театрі Бергоньє вперше прозвучали «Хризантеми» у виконанні В. Шумського.
За романс композитор отримав свій перший гонорар — 15 рублів, що було немалою сумою. Твір став популярним: знамениті «Отцвели хризантемы» виконував Федір Шаляпін під акомпанемент Сергія Рахманінова.
За сюжетом романсу зняли фільм «Отцвели уж давно хризантемы в саду» (1913 р.), у якому взяли участь зірки німого кіно – актери Іван Мозжухін і Зоя Карабанова. 
У театрі Бергоньє Микола зустрів своє кохання – Марію Федорович і одружився. Та доля, мабуть, здивувалася власній щедрості, і за доносом добродія Кулябка Харито арештовано й заслано на три роки до Архангельської губернії, дружина поїхала за ним. Рік рубки лісу – і у Миколи Харито виявився туберкульоз. Родина домоглася, щоб Миколі дозволили лікуватися до Швейцарії, із зарахуванням терміну лікування у загальний термін заслання. Там він вільним слухачем відвідував консерваторські заняття.
Після повернення до Києва Микола Харито поновився в університеті (ІІІ–й курс), влаштувався на роботу тапером у той же кінотеатр, де вперше прозвучали «Хризантеми». Тепер він виконував власні фортепіанні п’єси, супровідну музику для німих кінофільмів (кінокомедій за участю М. Ліндера). Власник театру Матвій Тимофійович Строєв запропонував 27-літньому юнакові місце гувернера його дітей. Це було доволі необачно, оскільки Микола закохався в ученицю, дочку Строєва – Тетяну. На вірші Тетяни Строєвої Харито написав романс «Минувшего не воротить», присвячений ялтинському другу Войкову. Та дружина не давала розлучення, тому Микола пішов дорогою свого татуся – оселився з коханою на Пушкінській, 10. Купатися б у коханні, творити б романси, але почалася війна, на яку студента не взяли за станом здоров’я. Та Микола Харито закінчив Миколаївське військове училище й служив на Солом’янці. Потім мобілізація до військ Денікіна на Кубань.
9 листопада 1918-го університетський друг А. Козачинський запросив Миколу в Тихорєцьк на весілля. Молодою була Софія Гонсерова, одна з сестер-близнят. Її сестра Віра була на урочистостях із петербурзьким офіцером, бароном Бонгарденом. Як завжди, Микола Харито сидів за роялем, грав і співав. Жінки зачаровано їли очима красеня-киянина. Барон Бонгарден кілька разів виводив Віру з зали, але вона поверталася. Нарешті, ревнивець запросив Харито на розмову. Коли вони вийшли, барон вистрелив в упор. Смерть була миттєвою. Хтось тихо-тихо заспівав його «Отцвели уж давно хризантемы в саду». Автор романсу спливав кров’ю, а тінь посмішки освітила його обличчя.
31-річного Миколу Харито, автора 48 романсів, поховали в Тихорецьку, а через рік мати забрала прах у Київ.
Відспівували у Володимирівському соборі.
Поховали Миколу Харито на Лук’янівському цвинтарі. 
