Михайло Беркос часто порівнював себе зі старою яблунею, яка усі рештки сил віддала останньому цвітінню.
М. Беркос. Цвіт яблуні. 1919 р.
Українець грецького походження з’явився на світ 3 вересня 1861 року в Одесі. Батько майбутнього художника — підданий Греції Андрій Гнатович Беркос, служив у знаменитій фірмі «Белліно-Фендеріх», мати — Марфа Іванівна — походила з російського дворянського роду. Сім’я мешкала у власному будинку на Пушкінській. Михайло Беркос закінчив Одеську рисувальну школу (1877). Потім було дванадцять літ навчання в Імператорській академії мистецтв у класі живопису під керівництвом видатних художників М. Клодта та В. Орловського (киянина, учня Івана Сошенка, Тараса Шевченка). Його нагороджували малими та великими срібними медалями (1884-1886 рр.), золотою медаллю за картину «Вид на один із найстаріших парків Санкт-Петербурга» (1887 р.), великою золотою – за полотно «Пейзаж. Ліс на болоті».
Студентське оточення у класі переважно було українське і за походженням, і за духом. Товариші: Сергій Васильківський, Михайло Ткаченко, Костянтин Крижицький, Михайло Самокиш привозили з літніх вакацій пейзажі дивного слобідського краю — такого несхожого на причорноморський світ Беркоса. І Беркос зважився приїхати на пленер у Харків на канікули, створив низку пейзажів, етюд «Повні маки» (1885 р.).
Михайло Беркос. Будяки. Харків. 1898 р.
Михайло Беркос закінчив академію зі званням класного художника першого ступеня і правом на чотирирічну закордонну мандрівку за казенний рахунок. Подорожуючи Європою, Михайло Андрійович вивчав живописні скарби музеїв Франції, Німеччини, Іспанії, Італії, Швейцарії.
Після повернення його серце обрало Слобожанщину. Тут він знайшов щиру дружбу та велике кохання, яке обернулося великою трагедією митця. Те кохання звалося Марією Рейніке, вдовою генерала. Подружнє життя художника та генеральші почалося з проблеми, пов’язаної із заповітом генерала, який розпорядився вважати Марію юридичною спадкоємицею свого чималого спадку доти, доки вона буде вірною померлому чоловікові, тобто про шлюб не могло бути мови. Вони жили на генеральській дачі в Малій Данилівці (тепер станція Сортирувальна) — мальовничому харківському передмісті. Це становище гнітюче діяло на жінку, і вона свого роздратування не стримувала: демонструвала напади патологічних ревнощів.
Сонячний і талановитий художник намагався бути самим собою, творити щодня. Михайло Беркос поринув у мистецьке життя Харкова, мав багато друзів-однодумців, серед яких — поет Хлєбніков, історик Багалій, просвітники Алчевські. З 1904 року він викладав у Харківській міській школі малювання і живопису М. Раєвської. З його ініціативи в 1912-му відкрито Харківське художнє училище, де Михайло Андрійович до 1917 року був одним із провідних викладачів. Багато зусиль М. Беркос доклав до збагачення колекції першого в Україні художньо-промислового музею (як його директор). На початку 1900-х він плідно працював у Харківському літературно-художньому гуртку. Як голова Товариства харківських художників з 1907 року проводив велику роботу з популяризації українського живопису. Він багато писав, подорожував, виставляв свої твори в Одесі, Москві, Петербурзі і навіть на Всесвітній виставці в Парижі 1900 року. У 1906 і 1908 роках у Харкові відбулися персональні виставки митця, а в 1911-му в Києві з великим успіхом пройшла виставка творів харківських художників С. Васильківського і М. Беркоса.
…Коли нині дивишся на його «Сорренто» чи «На хуторі. Мала Данилівка» або навіть на репродукції «На рейді поблизу Венеції» чи «Іскія», милуєшся грою кольорів і відчуттям насиченості повітря енергією землі та неба. Здається, нікого не можуть залишити байдужими «Ялта взимку» чи «Гречка цвіте» з парадом кольорів і бездоганною гармонією. Його картини — наче вікно в чарівний світ природи, яку створено на втіху людині. 
Худ. М. Беркос. Умань. 1895 р. Харківський худ. музей
Шляхетний і життєлюбний, улюбленець мистецького товариства, двох дочок. Але здолати нерозуміння дружини не судилося. Марія ревнувала чоловіка до міського оточення, до самого живопису. Її спротив його активному творчому життю ставав дедалі рішучіший і жорсткіший. А він ховався й писав; ховав від дружини написані полотна. Художник світла писав квітучі сади й поля. Одна з останніх робіт Михайла Беркоса — «Яблуня цвіте» (1919). Коли точилася війна, лилася кров, він зобразив швидкоплинну мить — старе, квітуче в останній раз, дерево на тлі мирного українського неба в нестримному сонячному сяйві.
…Михайло Беркос поїхав у справах до Харкова. По дорозі додому в холодному вагоні дуже змерз і захворів. Тиф! 20 грудня 1919 р. Майстер пішов у Темряву небуття, хоч на його полотнах немає темряви, нічних чи вечірніх пейзажів.
Його могила загубилася. Трагічна доля спіткала його твори, більшість із яких зберігалися в садибі Рейніке. 
Худ. М. Беркос. Мала Данилівка.
Після смерті Михайла Беркоса дружина Марія знайшла на дачі велике сховище його картин.
А він таки писав, ховався від неї і писав! Роздратована жінка спалила все. Сірим попелом кружляло над снігами Малої Данилівки те, що залишилось від більш як 350 полотен, незакінчених етюдів і нереалізованих творчих мрій…
…Його творча спадщина залишилася в музейних зібраннях України, Росії, Німеччини, Франції і Швейцарії.
Залишити відповідь