17 березня 1856 р. народився художник Михайло Врубель у м. Омськ. Батькові пращури були пруськими поляками, тато – стройовий офіцер, учасник Кримської кампанії, тому родина мандрувала Росією. Коли Михайлові було три роки, мати померла, залишила чоловікові чотирьох малолітніх дітей. Врубель одружився вдруге з піаністкою Єлизаветою Вессель, яка замінила матір осиротілим дітям і народила ще трьох. Мачуха прищепила малому Михайлові любов до музики, театру. Михайло багато малював у дитинстві. Батьки наймали йому приватних вчителів, але обрали парубку кар’єру юриста. Після одеської рішельєвської гімназії слухняний син вступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Він був байдужим до юридичних наук, заробляв репетиторством, вивчив кілька мов, захопився філософією Канта, амурами з оперними дівами.
Врубель багато малював і вступив до Академії мистецтв. Із легковажного студента він перетворився на фаната справи, улюбленого учня Павла Чистякова, який порекомендував його як здібного майстра композиції професору Адріану Прахову, експерту в галузі давньоруського мистецтва, який тоді керував реставрацією давніх церков і фресок у Києві, курирував розписи Володимирського собору. Так почався «київський період» (1884—1889 рр.) життя Врубеля. Перша значна монументальна робота Врубеля у Києві — фреска «Зішестя Святого Духа на апостолів» (1885) на хорах Кирилівської церкви, яка розміщувалася на території лікарні для душевнохворих. Потім були орнаменти у Володимирівському соборі. На вул. Володимирівській, 11 у будинку Прахова 28-річний Врубель побачив 32-річну Емілію, дружину професора, матір трьох дітей. Імпозантна пані з темно волошковими очима й дивовижно виразними губами добре грала на фортепіано, її любив слухати Лисенко, а Врубель співав під її акомпанемент. З Емілії він писав для Кирилівської церкви лик Богородиці. Батько художника, полковник Врубель, про цю ікону казав: «У ній дуже мало святості, але вона прекрасна». Професор Прахов усе зрозумів, бо був старший на десять років і мудріший. Перше бажання – вигнати нахабу, але… Тактовний Прахов влаштував Врубелю поїздку до Італії, начебто для вивчення техніки мозаїки, необхідної для декорування Володимирського собору. Врубель цілий рік сидів на площі Сан-Марко у Венеції і малював Емілію з пам’яті. З Італії він привіз готові ікони для Кирилівської церкви. Серед них — «Богоматір із немовлям», яку потім назвуть вершиною творчості молодого Врубеля. 
В образі Богородиці безпомилково пізнавалися риси Емілії Прахової, а образ немовляти–Христа – портрет її дочки Олі. Сьогодні у Київському музеї російського мистецтва є картина «Дівчинка на фоні персидського килима» (1886), ескізи нездійснених Врубелівських розписів Володимирського собору — «Надгробний плач», «Воскресіння» та «Ангел із кадилом і свічкою» (усі — 1887).
У 1890 р. Врубель поїхав до Петербурга писати декорації до постановки приватної опери Мамонтова «Ґензель та Ґретель» (замість Костянтина Коровіна, який захворів). Тут співала Надія Забіла – нащадок давньої чернігівської козацької шляхти, племінниця скульптора Пармена Забіли, який першим виконав погруддя Т. Шевченка. На афішах було майже італійське прізвище Надія Забелло. (Чи не пригадався вам випадок із італійцем Карлом Брюлло, якого російський цар «ощасливив», указом додавши літеру «В» до прізвища: Брюллов?).
І народилася власна казка Надії Забіли… На одній із репетицій до неї підбіг чоловік зі словами: «Чудовий голос!» поцілував руку. Це був художник Михайло Врубель. Він закохався в її голос, мало не в перший день знайомства освідчився. Невдовзі 28-літня Забіла та 39-річний Врубель обвінчалися у Женеві. Подорожували по Швейцарії, Італії, Греції; повернулися до Харкова, де збиралися ставити оперу «Демон» і вона мала співати Тамару.
Врубель обожнював дружину: їздив на всі її репетиції, вистави, знав напам’ять усі її партії, придумував грим, майстрував їй наряди. Вона була його музою і в житті, і у творчості. На якийсь час Михайло зробився зовсім щасливою людиною. І навіть біля постелі вмираючого батька він шуткував, замовляв до обіду шампанське. На піку успіху Надія Забіла зачарувала композитора Римського-Корсакова, який почав писати тільки для неї. Великого галасу наробила прем’єра опери «Казка про царя Салтана», в якій партію Царівни-Лебедя співала Надія, декорації та костюми були виконані Врубелем. На хуторі тестя під Плисками, де Врубель провів не одне літо, він написав свою знамениту «Царівну Лебідь» (1900).
Потім з’явився довгоочікуваний син Сава з материними блакитними очима та… потворною заячою губою. У 1901 році в художника виявили ознаки душевного розладу, погіршився зір, професор Бехтерєв порекомендував помістити Врубеля до психіатричної лікарні професора Сербського. Надія самовіддано боролася за коханого, через рік він вийшов майже одужавши… А доля посилала удар за ударом: у Надії помер батько, важко захворіла мати, помер Савочка від звичайнісінької застуди.
Надія вистояла, а Врубель впав у кризу. Як тільки йому ставало легше, він малював. У найважчий період він створив «Портрет Н.І. Забіли на тлі берізок». Заради лікування чоловіка Забіла-Врубель після дев’яти років блискучих виступів на сцені опери С.Мамонтова перейшла до Маріїнського театру. Та, коли почастішали напади, галюцинації, Врубель попрощався з дорогими людьми, поїхав до того театру, де вперше зустрів її, після чого відправився до клініки. Надія зняла житло поруч і кожного дня була з ним: читала, співала упродовж 4 років, хоч він і осліп, і занурився у морок безпам’ятства.
Вона не на довго пережила коханого. 4 липня 1913 р. у ніч після концерту творів Н.Римського-Корсакова закінчилася казка про Царівну-Лебідь 45-річної Надії Забіли.
Залишити відповідь