Дмитро Шавикін

Дмитро Шавикін народився 3 квітня у м. Олександрів, Володимирської області. Жив у Києві з 12 років. З 1922 по 1928 рік Дмитро Шавикін здобував освіту у Київському художньому інституті (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) у класі Миколи Бурачека, Федора Кричевського і Льва Крамаренка. Відчував вплив творчості Михайла Бойчука, за що був під пильною увагою органів. Викладав у Харківському художньому інституті (1930-40 рр.).
Дмитро Шавикін та Наталя Забіла познайомилися у Харкові. Обоє з 1902 року, обох дзьобали добродії-більшовики: її за неправильне соціальне походження та сексуал-демократизм; його – за формалізм. Харків’янин Борис Вікторов характеризував його так: «Шавикін був високий на зріст, красивий та освічений. До певної міри “домашній філософ”… Не сказати, що був наркоманом, але був період уживання морфію. Не сказати, що був картярем, але в карти грав».
Наталя, яка з дитинства мріяла про щире кохання та велику родину, після невдалих шлюбів і похоронів донечок мусила боротися за виживання. Вона стала членкинею Спілки радянських письменників, заступницею секретаря парторганізації Харківської спілки письменників і майже відразу очолила дитячу секцію президії Харківської обласної організації. Була делегаткою І Всесоюзного з’їзду письменників у Москві. Коли вона виступала, Корній Чуковський підбадьорливо їй посміхався з першого ряду. Згодом була обрана депутатом Харківської обласної ради, працювала головою комісії соціальної культури.
Обоє любили Київ, старалися разом поїхати у відрядження. У короткі години Дмитро віддавався улюбленим безпартійним темам: писав пейзажі (серія «Донбас», «Чайки», «Латаття», «Вечір на Дніпрі»), написав портрет Наталі Забіли. Вони обоє втомилися від радянської буденщини, обоє прагнули тихої незрадливої гавані, де можна відновитися, поплакатися, зализати рани. І от уже вони стали батьками Маринки. Дмитро – відомий українським читачам тато, який намалював «щось не дуже гарне» на білому полотні, а донечка Маринка узялася виправляти:
І стоїть мале дівчатко,
посміхається до татка,
довгий пензель у руці,
різні фарби на лиці.
Ах ти, шкода наша, шкода!
Що ж ти наробила?
Грійте швидше теплу воду
та давайте мила!
Обоє працювали в редакції: вона – письменник, він – художник-ілюстратор, графік. Дмитро Шавикін оформляв, ілюстрував дитячі журнали («Жовтеня», «Тук-тук»), книги Марка Твена («Пригоди Тома Сойера»), Павла Тичини («Дударик»), Анатолія Шияна («Івасик-Телесик»), народні казки («Пан Коцький»). Робота над «Словом про полк Ігорів» була знаковою: Наталя перекладала твір українською, а Дмитро ілюстрував «Слово». Потім була співпраця над її збірочками «Рукавичка», «Під дубом зеленим», «Зайчикова хата». Та згодом вони живуть нарізно: він у Києві, вона з дітьми у Харкові. У 1939 р. він створив монументальні полотна для Меморіального музею Т.Г.Шевченка в Каневі.
На початку 1944-го родина повернулася до Харкова після евакуації, Наталя Забіла очолила Харківське відділення Спілки письменників, одночасно працювала редакторкою журналу «Барвінок» та головою комісії облради з соціальної культури.
У 1945 р. у Харкові відбулася індивідуальна виставка Дмитра Шавикіна.
І знову його покликав Київ. Він працював викладачем, намагався вибити квартиру. Забіла благала чоловіка не принижуватися, випрошуючи квартиру, а повернутися до Харкова: «…у нас сейчас в квартире хорошо, очень чисто, работает ванна, хоть три раза в день принимай горячие ванны; я научилась печь в духовке пироги (“песочные”!)».
У 1950 році Дмитро Миколайович створив картину «Дружба» (Львівський музей українського мистецтва), на якій в образах чотирьох моряків втілив риси сина Наталі Львівни – Тараса Божка. 1951-го померла Маринка – Наталя Забіла поставила хрест на своїй кар’єрі – і переїхала до Києва. Тепер вона не зобіжалася на талант Дмитра вести «неприємні» розмови, на його захоплення «пупочками», інші нюанси.
Творити, самовиразитися було просто неможливо. Можна було виконувати замовлення. Шавикін створив «Чумацьку пісню» для магазину «Кобзар» у Києві (1959).


Разом вони любили ходити на футбол, на дачу, грати в карти. На дачі Наталя Львівна перешивала свої старенькі сукні на нові сарафани, блузи, а чоловік полював на гриби. Забіла писала детальні листи-звіти своїй сестрі Мані про урожай огірків і помідорів на городі, про плітки-чутки, про здоров’я рідних і так мало про творчість. «Да, еще насчет мемуаров: руки, конечно, чешутся, но ведь если писать, то правдиво и откровенно, а очень-то не распишу о всех своих любовных похождениях. Лучше не надо».
На жаль, загальноприйнятний спосіб пошуку істини скоротив вік художника. 29 березня 1965 р. помер 62-річний художник Шавикін Дмитро Миколайович, а Наталя Забіла ще 20 років жила в самоті.