27 листопада 1932 року на привокзальну площу зігнали усіх мешканців станиці Полтавської на Кубані. Прийшов поїзд, викотили з нього кулемети, висипали солдати, виніс свою тушу Лазар Каганович.
«Казаки, — закричав він, — сдавайте хлеб по-хорошему. Спрятали вы его, знаем. Но мы и приехали сюда, чтобы трахнуть вас как следует!»
Натовп мовчав, потім почулося: «А ты не пугай. Мыужопужатые! Мы уже бачылы такых, як ты!»
Лазар Мойсейович продовжив: «Значит так?! Ну, казаки, пожалеете об этом, и очень!»
Населення станиці Полтавської — нащадки переселених царицею Катериною ІІ на Кубань запорожців (за переписом 1926 року, в Полтавській було 14306 жителів, з яких 10985 назвалися українцями).
Тут існував перший Всеросійський український педагогічний технікум, викладачем і директором якого був Микола Міхновський. І хоч в УСРР було оголошено українізацію, уряд не раз відмовлявся фінансувати «шкідливий» педтехнікум.
Наступного ранку, 28 листопада 1932 р., більшовики підігнали пустий ешелон, загнали туди силоміць і старих, і малих, вивезли в Сибір усе українське населення кубанської станиці Полтавська.
Навіть назву станиці змінили: «Нет больше «черной станицы» Полтавской, а есть цветущая станица Красноармейская».
До Полтавської відрядили ідейно перевірених учителів (комуністів і комсомольців). Хати виселених українців зайняли переселенці-колгоспники з Уралу, звільнені в запас червоноармійці й ветерани ОДПУ.
