8 червня 1818 р у селі Богданівська Антипівка Ростовського пов. Катеринославської губ. народився Олександр Корсун (Корсунов). Батько Сашка з доброго роду запорізьких козаків, поміщик, змирився з тим, що «какая разница» ким писатися «польським шляхтичем чи русским російським дворянином» оформив дворянство, адже українську інтелігенцію, дворянську еліту бездержавна Україна втратила. Олексій Корсун змінив трохи прізвище: став Корсуновим, хоч Олександр Корсун-син згадував: «Я за предками щирий запорожець».
Перші десять років хлопчина провів на Таганрожщині, українська мова, колисанки, казки, легенди, звичаї, які Сашко не тільки любив слухати, а й записувати. Далі було навчався у приватного репетитора у м. Ставрополь (1829–1833), багато читав, самостійно почав вивчати мови: німецьку, польську, чеську. У 1834 р Олександр Корсун вступив до другого класу Таганрозької комерційної гімназії, за два роки покинув навчання, влаштувався на службу до місцевої митниці.
Потім Корсун перебрався до Харкова, поступив на юридичний відділ університету; увійшов у коло харківських інтелігентів, які захоплювалися етнографією; перекладами світової класики українською. Сам Сашко перекладав з польської А.Міцкевича, з чеської – Франтишека-Ладислава Челаковського. Захопився збиранням українського фольклору, здійснив римовану обробку семи народних казок і власним коштом випустив збірку “Українські повір’я” (1839 р). Корсун почав писати статті до журналів Петербургу: відгукнувся на вихід “Кобзаря” поетичним зверненням “До Шевченка” (1841; надрукував 1845). Олександр Олексійович розмірковував над новими правилами українського правопису. Адже українського алфавіту просто не існувало: українські тексти писалися «ярижкою» — тобто з використанням літер російського абецадла. Олександр Корсун зважився запровадити нові правила українського правопису з використанням літер:
“є” (до того в усіх випадках писалося “е”),
“і” замість “и”,
“и” замість “ы”, як було раніше.
російську «и» замінив на латинську «j».
Ці фонетичні засади в 1837-му році (в «Русалці Дністровій») використали на Західній Україні, вони прижилася в сучасному українському правопису. А літеру «j» використав у своїй граматиці Михайло Драгоманов (погляньте на напис на 20 гривнях!), 
зустрічається вона в поезіях Івана Франка.
Олександр Корсун використав для всіх текстів свого альманаху «Сніп» нові правила українського правопису. 
У 1841 р упорядкував (“зкрутив”) і випустив у світ альманах “Сніпъ: Украинській новорочникъ” (“Сніп: Український новорочник”), застосувавши зручні фонетичні правописні засади. Збірка містила його власні вірші, оригінальні твори М.Костомарова, Михайла Петренка (“Дивлюся на небо та й думку гадаю…), Порфирія Кореницького, Степана Писаревського, Петра Писаревського, переклади Марфи Писаревської з Ф.Петрарки, М.Костомарова з Дж.-Н.Байрона.
Олександр Корсун видавав, поширював українські книжки. Чи вигідна ця справа? Про це писав Корсун у листі до Тараса Шевченка:
«Хоч круть верть, хоч верть круть» – як там кажуть. Надрукував був 600 книжок, думав, от добро, купуватимуть та читатимуть наське слово. А я ще скомпоную другий випуск, там третій… Та ще з картинками, та з… Афю-тю-тю! Цур дурня! Надрукував 600, продав 50, роздарив 200, а 300 не знаю, куди й діти. Пани кажуть: «Нащо нам?! Хіба ми школярі, чи що?» – А пані кажуть: «Нет, не чытаю такых кныжок. Я тэрпэть не мóжу малосерыйського языку!»
У 1842 р Олександр Олексійович університет кандидатом правничих наук, у чині губернського секретаря обійняв посаду столоначальника Харківської кримінальної палати (на запрошення Г.Квітки-Основ’яненка, який був її головою). Тобто Г. Квітка був начальником О. Корсуна.
Корсун видавав і поширював українські книжки. Восени 1843 опублікував “Воспоминания о Г.Ф. Квитке” (“Литературная газета”, № 37).
Та українцям не було місця в Україні. 1846 перебував у Тифлісі (нині м. Тбілісі, столиця Грузії). З 1847 року до 1860 р Корсуна перевели на службу чиновником із особливих доручень при дербентському воєнному губернаторі.
З 1861 року проживав у рідній Антипівці, займався збиранням етнографічних матеріалів та написанням спогадів про Миколу Костомарова, які нарешті з’явилися в “Русском архиве” (1890).
25 жовтня (6 листопада) 1891 р він помер у своїй Богданівській Антипівці, де його і поховано.
