– От не вірю я тим фальшивим поняттям, як «народи-брати», «старший брат»! Наковталися, годі! – мітингують Хомівна. Розумію, що сусідку довели новини страшної ночі, тому починаю тихенько:
– Твоя правда, сонечко, не буває народів-братів. Та здавна існували добрі та лихі сусіди. От поглянь на картину! Антон Манастирський (1878-1969). «Біля водопою.» 1917 р.
– Ну, бачу, козаки коней напувають. І що?
– А ти придивись. Там дійсно зображено козака, він уже напоїв коника, спочиває… Оглянь одяг першого: халат, чалма, зморений кінь. Про що говорять?
– Стривай, так це ж татарин!?
– Так, голубко, це ногайський татарин. Вони жили у Приазов’ї, по той берег р. Конки. Були непоганими сусідами, часто знали один одного на ім’я. А коли траплялося спекотне літо, згорала трава, гинула худоба. Тоді козаки пропускали сусідів з отарами овець, кіньми у свої степи. Тоді вони зустрічалися на водопої.
– Я й не додивлялася. Так тут двоє козаків, вони приїхали раніше, напоїли коней, могли б полонити ногайця. А вони мирно розмовляють. Ну, бач, яке співіснування!
