7 (5) жовтня 1984 року у ленінградській тюремній лікарні від уремії помер 37-річний Валерій Марченко, письменник, перекладач, дисидент. За радянським законодавством тіла покійного політичного в’язня не видавали, доки не закінчувався його термін. Я була знайома з матінкою Валерія, не раз ми зустрічалися, пані Ніна згадувала її кровиночку…
25-річний син учительки, онук відомого українського історика, першого радянського ректора Львівського університету Валерій Марченко виявився «українським буржуазним націоналістом», відбув перший термін.
Після повернення не покаявся. Рішуче засудив постанову колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української РСР» (29 червня 1983 р.), передав на Захід документи міністерства освіти про прискорення русифікації українців з коментарем: «Надсилаю свіженький валуєвський указ…».
21 жовтня 1983 р. важко хворого Валерія заарештували вдруге. Слідство тривало три місяці, суд — один день. 13 березня 1984 року з 9:30 до 21:00 відбувався суд. Справу розглядав Київський міський суд під головуванням заступника голови Київського міського суду Григорія Івановича Зубця.
У останньому слові Валерій сказав: «Виявляється, Україна — єдина країна, що входить до складу ООН, висилає своїх в’язнів за межі своєї території. Перебуваючи в Пермських радянських концтаборах, я зіткнувся з брехнею та беззаконням». Марченко зауважив, що свідками на суді були офіцери-наглядачі, лікар зони — низької кваліфікації, що адвокат не захищає, а звинувачує. Протягом судового засідання Марченко почував себе погано, його мучили ниркові коліки, боліла голова. Стояти міг, лише спираючися на бар’єр, просив у охоронців пити. На запитання судді, чого він хоче від суду, Марченко нарешті вимовив: «Та давайте вже ваші 15 років!»
14 березня 1984 р. судова колегія у кримінальних справах Київського міського суду у складі заступника голови цього суду Г.Зубця та двох народних засідателів винесла обвинувальний вирок Валерію Марченку. Його засудили за антирадянську агітацію і пропаганду, призначили покарання у вигляді позбавлення волі на строк 10 років із засланням на 5 років. Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом, відбувати покарання призначили у колонії особливого режиму.
Валерій Марченко не стримався: «можна було й менше, бо стільки я не проживу. У моїй смерті в умовах табору будете винні ви, громадянин суддя».
Етапом його відправили у пермські табори, де незабаром відмовили нирки, внаслідок чого Валерій Марченко помер 5 жовтня 1984 р. у тюремній лікарні.
Радянці не видавали батькам ні мертвих, ні живих політичних зеків. Матері Валерія удалося неможливе – вона вибила з рук контори своє дитя. У цьому їй допомогла світова громадськість, Папа Римський Іван Павло ІІ та президент США Рональд Рейган.
12 жовтня 1990 р. Пленум Верховного суду УРСР задовольнив протест голови ВС УРСР і скасував вирок Київського міського суду від 14 березня 1984 р., а з ним – і ухвалу судової колегії у кримінальних справах ВС УРСР від 29 березня 1984 р., якою зазначений вирок тоді було залишено в силі.
Здавалося б, перемогла тая – правдонька святая: Валерій Марченко був посмертно реабілітований. Добре ім’я борця за незалежну й суверенну Україну відновлено. А яке покарання очікувало винуватців?
За часів радянщини Григорій Зубець пішов на підвищення: впродовж 10 років (1993–2003 рр.) був головою Київського міського суду (з жовтня 2001 р. – Апеляційного суду міста Києва).
І у 33 роковини Валерія 6 жовтня 2017 року Президент України нагородив суддю Григорія Зубця орденом Ярослава Мудрого V ступеня.
Суддя Григорій Зубець, який відправив Марченка за ґрати, працював у Подільському суді до весни 2021 року, заслужений юрист України, має подяку Верховної Ради.
Залишити відповідь