31 липня 1964 р. на Донеччини прийшов у світ Іван Завидовський. Чемна, допитлива дитина сільських вчителів.
Тато Олексій Петрович – учасник війни, закінчив сільськогосподарський технікум і два інститути, сільськогосподарський і педагогічний. Працював агрономом, пізніше простим шкільним учителем. Неня – вчителька української мови.
Батьки народили двох синів, побудували хату, посадили диво-сад. Іван згадував тата: «Ти дуже любив землю. Особливо любив доглядати за деревами. Скільки себе пам’ятаю, Ти возився з деревами і кущами. У нас вдома завжди росли черешні, вишні, груші, виноград, персики, малина, смородина тощо. І всі сусіди знали, що у найкращі дерева. Тебе часто запрошували обрізати дерева, робити щеплення. І вирощені Тобою дерева багато років давали хороший урожай. Для мене Ти був хорошим батьком, який вчив мене бути чесним, вчитися, любити людей і робити їм добро. Війна не зробила Тебе хамом, негідником, циніком, грубіяном, навпаки, більш доброї і більш чуйної людини я просто не знав.
Я жодного разу не чув з Твого рота матюка. Ти був чесним і не вмів брехати. Ти був скромним і не хизувався своїми подвигами, нагородами.»
Все як у всіх: школа, Донецький університет ім. Стуса (1984-1992) і знову школа – вчитель історії. Одружився, народив Богдана та Олексія.
Доля вчителів історії в ХХ столітті була особливою: 1. Розумних, активних студентів-істориків агітували до «контори». 2. Молодих вчителів-істориків без черги приймали до лав КПРС, обирали смотрящими за стадом вчителів, тобто парторгами.
Іванові прослався інший шлях: познайомився з оунівцем-дисидентом Ярославом Гомзою, сам став членом ОУН, одним із її очільників. А це було так нелегко в селі, де всі про все знали, почалися доноси, негаразди в родині. Мені частенько тоді випадало зустрічатися з Іванком у Києві: короткі розмови, листування. Здавалося, життя довге – наговоримося, не наговорилися… «У нас все задавили ще при Кучмі. А з кінця 90-х вже регіонали почали свій похід у політику. То і мене задавили. Гомза на мене ображався, а що поробиш?» Помер тато, смерть вирвала Гомзу, родина розпалася.
Іванко потрапив до буферної зони, ДНР від нього за 5 км. Іванко з 95-річною мамою жили з городу, бо куценька вислуга та зарплата кочегара не рятували. Раною в серці була доля синів: старший Богдан закінчив біологічний факультет донуніверситету. Нині у Дніпрі. Менший – студент Дон НУ. Хімік. Нині університет у Вінниці. І їм же хочеться допомогти.
Отримала повідомлення: «Шифруюсь, бо недоброзичливців маю чимало. Особливо серед колишніх учнів.»
6 лютого 2017 р. у фейсбуці з’явився пост Іванкових синів: «Світла пам’ять тобі, Тато. Клята війна зламала нас, розкидала по країні і врешті Твоє серце цього не витримало. Тебе поховали поруч з рідними у Верхньоторецькому, зараз це біля лінії фронту. Коли прощалися з Тобою там теж стріляли. Тому довго не могли бути поруч, але ми ще повернемось. Я знаю Ти дуже любив нас з братом, наше фото завжди було в Тебе на заставці комп’ютера. Були в Тебе вдома, де Ти сам давно вже не жив і за яким дуже сумував. Взяли фотографії на згадку. Ми теж Тебе дуже любимо і завжди будемо Тебе пам’ятати.»
Не забуваю тебе, щира, справжня Людино! От тільки світ став зовсім куценьким, я вже спілкуюсь тільки з мертвими…
