Сидір Воробкевич

5 травня 1836 р. у Чернівцях народився Ісидор (Сидір) Воробкевич, композитор, письменник, який писав українською, німецькою та румунською.
Чернівці – місто чорнозему, чорного робочого люду. Саме сюди у середині ХVIII ст. втік із Литви прадід Ісидора, не витримавши насильства німецьких рицарів над православною вірою. Називався він вельми пишно: Скульський Млака де Оробко. Дід Михайло переробив прізвище Оробко на Воробкевич. Ісидор залишив собі це прізвище і найчастіше вживав ще друге, яким підписував майже всі свої літературні твори, – Данило Млака. На Буковині називали його по-народному – Сидір Воробкевич.
Батько – протоієрей Іван, русин-українець, викладач філософії та катехита місцевого ліцею.
Мама, Єлезавета Корлацан, донька румунського «протопопа з волоського Кимполунга». Дід по матері Михайло Юзарківський утік на Буковину з Великої України, не бажаючи служити солдатом. Своїм дітям дід подарував безліч оповідань про козацтво, Січ.
На жаль, мати померла, коли малому було 4 рочки, через 5 років упокоївся тато. Троє малих Воробкевичів (Сидір, його молодший брат Григорій та сестра Аполлонія) рано залишилися сиротами: їх забрали до себе в Кіцмань священик, дід Михайло та бабуня Параскева. Казки, пісні, оповідки про козаків дарувала дітям бабуня Параска. Чи не тому брати стали поетами? Син діда Михайла (дядько Сидора) чоловік велетенського зросту збурював майстерними історичними розповідями душу Сидора, Григорія та Аполлонії.
«Од моєї бабки Параскеви навчив я ся по-руськи чувствовати – писав о. Сидір, – виховали мене на українця народні пісні, Шашкевича «Русалка Дністрова», німецька книжка Енґеля про історію нашого народу, оповідання Міхала Чайковського про козаків».
У Кіцмані Сидір почав здобувати освіту в початковій школі (польською та німецькою).
Батько Сидора та Григорія – священик, викладач філософії у місцевому ліцею та духовній семінарії, тому сини безкоштовно навчалися в єдиній чернівецькій гімназії та духовній семінарії. Увесь вільний час Сидір віддавав музиці та малюванню. На бабусині гроші (вона подарувала онукові червінець з свого намиста) Сидір купив собі скрипку, почав здобувати музичну освіту. У гімназії Сидір захопився віршуванням, складанням романсів, авторською піснею (сам писав музику, сам виконував). Його пісні подобалися людям, їх переписували, поширювали. Згодом Сидір, який бездоганно володів мовами, почав друкувати в часописах трьома мовами поему «Нечай», історичні повісті, оповідання. Збереглися акварельні пейзажі, портрети, карикатури гімназиста.
Обоє братів на канікулах виїздили до сіл, записували пісні.
Молодший брат Григорій не відставав: друкував українською та німецькою (під псевдонімом Наум Шрам) поеми «Богун», «Берестечко», «Богдан підо Львовом». Усю душу Григорій віддав коханій Марті. Взяли шлюб, у щасті прожили три роки. Коли Григорій овдовів, виливав свій біль в елегіях. На 46-му році його життя урвалося.
У 1860 році закінчив духовну семінарію, на другий рік одружився з дочкою директора Серетської школи Леонтиною Бендовською. На священика його висвятив сам буковинський митрополит Євген Гакман.
Був о. Ісидір священиком у гірських селах Давидени та Руська Молдавиця. Збирав і вивчав українські народні пісні, в 1865 році написав працю «Наша народна пісня».
У 1867 році сім’я Воробкевича переїхала до Чернівців. Оселилися у скромному будиночку на вулиці Франценґассе, де письменник і композитор прожив до останніх днів земного життя.
Модно одягнений, легкий, приязний у спілкування естет став учителем хорового співу в духовній семінарії. Для цього 1868 року довелося поїхати до Відня для навчання у консерваторії. Владика Євген Гакман виклопотав йому відповідне скерування, призначив персональну мистецьку стипендію на навчання у Відні у 1000 гульденів. У Відні «тяжкий трирічний курс науки гармонії скінчив з відзначенням за п’ять місяців» у професора Франца Кренка, склав іспит у Віденській консерваторії на звання викладача співу і регента хору. Так на Буковині з’явився єдиний композитор.
Перші інструментальні твори Ісидор Іванович написав для цитри, гітари, фортепіано. У 1869 р. у Відні вийшов друком твір о. Сидора «Наспіви і пісні святої Літургії». Створив 40 літургій на руській і румунській мовах, і лише 8 із них були надруковані за життя. Ці ноти були прийняті до особистої бібліотеки імператора Франца Йосифа. Міністерство культів і освіти дало розпорядження на друк літургії Іоанна Золотоустого, за яку о. Сидір одержав церковну нагороду – право носіння «червоного пояса». У 1881-му він отримав сан протоієрея.
Крім духовної музики, Сидір Воробкевич творив і світські твори. Він створив перші українські оперети; написав лібрето й музику до оперет: «Вуйко Каспар», «Пані молода з Боснії», «Янош Іштенгазі», «Козак і бандурист», які мали великий успіх на сцені театру «Руської бесіди». Оперна мелодрама «Бідна Марта» 1879 року отримала першу премію на конкурсі львівської «Руської Бесіди».
Втім поет і композитор відчував брак педагогічної та методичної літератури, тому почав їх писати сам. Видав у Чернівцях «Збірник пісень для шкіл народних, нижчих класів гімназійних і реальних», пізніше у Відні – єдиний тоді на Західній Україні «Співаник для шкіл народних». У його трьох частинах зібрано 129 пісень, з них третина – народні, решта – на слова Т.Шевченка, Ю.Федьковича, І.Франка, Я.Головацького, М.Шашкевича, М.Емінеску, В.Александрі та власних текстів. Такий же підручник видав для волоських (румунських) шкіл, єдиний у тодішньому румуномовному світі.
Коли будинок Воробкевича осиротів: помер студентом старший син Олександр, вийшла заміж за німецькомовного поета Людвіґа Адольфа Сіміґіновича-Штауфе дочка Вікторія, о. Сидір із головою занурився у громадське життя Був ініціатором буковинського українського літературного журналу “Зоря Буковини”, організатором товариства українських студентів “Союз”, редактором слов’яно-руського відділу в румунському журналі “Кандела”, головою першого “Руського літературного товариства” в Чернівцях. Сидір Воробкевич, голова товариства «Руський Дім Народний», у 1887 році підписав контракт купівлі будинку, в якому до сьогодні розміщується Український Народний Дім, контракт, виконання якого він гарантував власним майном.
19 вересня 1903 р. в Чернівцях відійшов у засвіт 67-річний Сидір Воробкевич. Його похорони відбувалися помпезно: у Кафедральному соборі, обряд вели 12 священиків і 2 диякона. Сидір Воробкевич похований на Руському кладовищі недалеко від Юрія Федьковича.
Певно, історія тяжіє до тяглості, де ніщо не пропадає без сліду, не буває випадковим. Уявіть собі! Володя Івасюк зростав у Кіцмані на тій землі, де було обійстя Сидора Воробкевича.
Михайло Івасюк (батько Володі) написав розвідку про братів Воробкевичів. Пам’ятник Сидору Воробкевичу в рідному місті спорудили українські громадські організації за кошти, пожертвувані українським письменником Михайлом Івасюком.