Опанас Заливаха

«Все можна взяти в чужинця, окрім віри. Віра, взята у чужинця, губить» О Заливаха.
24 квітня 2007 р. в Івано-Франківську помер видатний художник Опанас Заливаха. Доля відміряла художнику 81 рік.
Ще з часів лихоліття розкішне прізвище Заливаха отримували козаки, які могли залити сала за шкуру ворогам.
Народився він 26 листопада 1925 року в с. Гусинка на Харківщині. Батько – коваль, здавалося б – перші речення правильної біографії, але – ні. Не забули більшовики, що Іван на війні отримав три срібні Георгіївські хрести. Зробили вдома обшук зі щупами, запроторили батька Опанаса в ДОПР.
Коли Опанас перейшов у другий клас, родина, рятуючись від голоду 1933-го переїхала на Далекий Схід. Батьки, четверо малолітніх дітей подолали шлях від Гусинки аж до Лісозаводська Приморського краю. Жили у бараках, гуртожитках, поки не побудували хату. Не забув Панас як він умирав, як над ним нахилився збирач женьшеню, китаєць із усміхненими очима. Одужав хлопчина, закінчив школу працював пічником – і відкладав гроші на навчання. І ось – у якійсь газеті тато знайшов про Іркутське художнє училище – молодший син 1942 р. пішов учитися живопису: Іркутськ, середня школа при Ленінградській Академії мистецтв, евакуйована в Самарканд, з 1946 – у Ленінградському державному інституті живопису, скульптури, архітектури ім. Рєпіна Академії мистецтв СРСР. Студентами інституту були іноземці – чехи, албанці, вірмени. Коли словачка Власта запитала: “А звідки ти?”, Опанас сказав: «А я нічого не знаю. То мене перевернуло, і я став шукати своє коріння. Бо я був таким собі… поплавком, «совком», «бывший украинец». Панас не був ні піонером, ні комсомольцем, був зовсім байдужий до політичної активності, навіть виявляв неповагу до неї, що призвело до виключення його з ІІ курсу інституту “за поведінку, недостойну радянського студента” – разом з іншими студентами не пішов на зустріч з кандидатом у депутати. Остання зустріч з батьком відбулася у Ленінграді 1948 року. Старий коваль не допитувався сина, за що його виключено з інституту. «Тобі видніше, ніж мені з Далекого Сходу», — сказав він синові, коли той проводжав його аж до Москви, щоб посадити на поїзд. Працював на будівництві, а 1955 р. Панаса відновили в інституті, щоб вижити, працював вантажником. У 1957 р. Заливаха був на практиці в м. Косів на Івано-Франківщині – захотів стати українцем. У 32 роки українець почав відкривати свою національність: після повернення в Ленінград почав учити рідну мову, читати книжки з рідної історії. У 1959-му побував на Азовському узбережжі. Він багато їздив по Півночі, бував і в Україні, працював у Художньому фонді Калінінграда. Закінчив Панас Заливаха навчання у 1960 р., був спрямований на роботу в Тюмень, у художній фонд. У 1961 в Тюмені відбулася його персональна виставка, брав участь у зональній виставці в Новосибірську. На далекому Сході назавжди залишилися брати художника, там померли його батьки. А Опанас єдиний, хто повернувся у грудні 1961-го шукати своє коріння в далеку Україну, вступив до Івано-Франківського обласного товариства художників. У травні 1962-го відбулася його персональна виставка. Однак тривала вона менше двох тижнів. Її закрили партійні органи за те, що “в представлених роботах немає світлих оптимістичних героїв будівництва світлого майбутнього”. Жив на даху в костелі, туди до Опанаса приїздили Параджанов, Фігель, Якутович. Надавати житло ніхто не думав.
Восени 1962-го Заливаха ближче познайомився з інтеліґенцією Києва. Часто гостював у Клубі Творчої Молоді (КТМ). Познайомився з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Михайлиною Коцюбинською, Іваном Драчем, братами Михайлом і Богданом Горинями, В’ячеславом Чорноволом, Оленою Антонів, Веніаміном Кушніром. Завдяки їм Заливаха зрозумів суть “московської імперії”. У 1964 р. до 150-річчя Т.Шевченка Заливаха разом з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко, Галиною Севрук створив вітраж у Київському університеті. Але ще до прийняття комісією вночі проти 9 березня (на день народження поета) вітраж був знищений за розпорядженням партійних органів. Після цього за Заливахою почав активно стежити КГБ. Майстерні не мав, жив упроголодь на горищі, у складі костелу. Щойно одержав однокімнатну квартиру, як 27 серпня 1965 року зранку прийшли з обшуком: з першою хвилею покосу шістдесятників, Заливаха був заарештований. У березні 1966 на закритому судовому засіданні П.Заливаха був засуджений до 5 років таборів суворого режиму за ч.1 ст. 62 КК УРСР («Антирадянська агітація і пропаганда»). Що було доказом? У художника було знайдено переписаний від руки вірш Шевченка «Доля», експертиза встановила, що це антирадянський, націоналістичний твір невідомого автора. До Мордовії їхав у одному вагоні з Валентином Морозом. У 1967 р. світ дізнався про художника: його кум (Вячеслав Чорновіл – Опанас хрестив Тарасика) видав у Парижі книгу «Лихо з розуму».
Так сталося, що ми з паном Панасом були в Проводі Республіканської партії і мені пощастили зустрічі. Невеличкий, худенький, мовчазний художник зрідка говорив так тихо, наче він пророк. Згадував, що концтабір – той же гуртожиток, де він провів усе життя, а мукою була конфіскація фарби та заборона малювати у вільний час. Покарання відбував у таборі № 11, що на ст. Явас, Мордовія. Працював вантажником, кочегаром. Друзі зробили йому різець, яким він робив екслібриси чи замальовки, що потім ставали картинами. Заливаха взявся за малу ґрафіку – екслібриси, листівки. Усі роботи при обшуках вилучалися і знищувалися. Так пропало понад 200 робіт художника, але залишилися портрети Івана Світличного, Василя Стуса. На питання, що було найстрашнішим, художник відповів: «Перехід від малої зони до великої. У малій зоні були друзі й вороги, у великій – не знаєш, хто є хто. Після звільнення Опанаса Заливаху поставили під нагляд, півтора року йому невільно було виходити з помешкання від вечора до ранку… Раїса Мороз згадувала: «При Панасових талантах і умінні влаштувати свій побут з нічого… піддашшя стало незабаром майстернею і водночас спальнею. Неприваблива убога кімнатка на горищі перетворилася в «художній салон», стіни якого швидко заповнилися шедеврами. Тут він малював, сюди запрошував гостей, на якомусь імпровізованому кип’ятильнику запарював міцний чай і пригощав ним своїх друзів.» За цей час Чорновіл познайомив Заливаху із племінницею Степана Бандери – Дариною. Вінчалися у Космацькій церкві і на початку 1971 року відсвяткували одруження вдома, в колі друзів. Вдова художника пригадувала, що тоді на весілля завітали й непрохані гості з органів держбезпеки. Знайшлися молодим Ярослав і Ярина.
Художній фонд відмовився надати Заливасі роботу. Працював креслярем на побуткомбінаті. Звичайно ж, малював. Було два обшуки вдома. З 1971 до початку 1980-х рр. працював у сфері книжкового оформлення. Разом з Софією Караффою-Корбут створив низку проектів у видавництвах “Веселка” та “Каменяр”.
У 80-х він створив дизайнерські проекти інтерיєрного оформлення (кафе “Медівня”, ресторан “Білий камінь”, кафе “Молочне”). Оформив обкладинку самвидаву журналу “Український вісник”.
У 1988 р. влаштовано персональні виставки Панаса Заливахи в Національному музеї у Львові, а 1989 року — в Івано-Франківську, в соборі-музеї. 1989 – в музеї Т.Шевченка в Києві, згодом у Торонто, Лондоні, Нью-Йорку.
П.Заливаха – лауреат премії імені Василя Стуса 1989 та Національної премії імені Тараса Шевченка 1995 року.
2003 року вийшов перший його Альбом (Упор. Б.Мисюга. – К.: Смолоскип, 2003. – 160 с., іл. ). Звісно, «державники» в Україні не мали жодного відношення до видання. Сталося так, що Осип Зінкевич у Америці отримав у подарунок від Заливахи двох ляльок. Довго не міг зрозуміти, що це контейнери, в яких були діапозитиви. Коли виявив підпільний вантаж, зробив альбом.
Дочка розповідала: «Батько мав золоті руки — усе, що в хаті, коло хати вмів полагодити. Навіть шив. Якось покроїв собі такий білий легкий костюм, як чумаки колись ходили. В останній день перед смертю 23 квітня він ще лагодив хвіртку, аби собаки не втекли».