Жив-був собі козак-характерник, навіть духу якого боялися вороги, тому мав він прізвисько Дух. Не один десяток звитяжних козаків дав цей рід, хоч ні гетьманів, ні полковників із Духів не вийшло. Тільки в кінці ХІХ ст. Леонід Дух поріднився з нащадками наказного гетьмана Гоголя – взяв за дружину дочку збіднілого поміщика, родичку матері Миколи Гоголя. Так поєдналися два шляхетські роди, бо саме шляхта мала прокладати шлях нації. Мав той Леонід таланти цілителя, був фельдшером, а щоб офіційно мати ранг, мусив причепити до козацького прізвища московського хвоста –ов (-офф) і писатися «Духов».
13 (26) жовтня 1904 р. у м. Веприк на Полтавщині у родині фельдшера Леоніда Вікторовича Духова та його дружини Марії Михайлівни, дочки поміщика, знайшовся синок Микола. Маля спокійне, тямуще: мало розумну голову, золоті руки, вроджену конструкторську геніальність. Від пелюшок Микола стежив за спритними руками діда. У сім років хлоп’я мало «військові замовлення»: робив старшим хлопцям-сусідам дерев’яні нагани та рушниці, тому дід виділив для онука власну майстерню. Там малий ремонтував усі скарби, що приносили сусіди: від годинника до сівалки; там зробив перший у Веприку радіоприймач і поставив випуск на потік, бо відбитися від замовлень не вистачало сил.
Закінчив малий сільську школу і віддали його до Гадяцької гімназії, вчителі якої учили М Драгоманова, Олену Пчілку. Можу тільки позаздрити: Микола опанував у гімназії англійську, німецьку та французьку мови так, що вільно читав технічну літературу. Нам би таких учителів!
14-річнім завершив гімназію, його розум потребував шліфування, але тільки комсомол міг дати путівку до вишу, тому Микола пішов різальником буряків на цукровий завод – убив вісім років на службі революції, бо мав «неправильне» (вороже, інтелігентне) походження. І тільки у 1926 р. Миколі Духову, як кращому серед комсомольців, виділили єдину путівку для навчання на робфаці Харківського геодезичного інституту, після якого необхідно було продовжити навчання за фахом землеміра або геодезиста.
І трапився козакові пан Випадок: йшов бідака Сумською (головна вулиця Харкова), нарікав, що мусить вивчати те, до чого душа не лежить, – і раптом земляк. Земеля! Санько Полоцький, син провізора з Веприка! Розповів про свою скруту землякові – і «блат» допоміг: заступник наркому народної освіти Олександр Полоцький допоміг Духову вступити до Ленінградського політехнічного інституту (уявіть собі, що на всю Україну до ЛПІ була єдина путівка!).
У 1932 році Микола закінчив механічний факультет за фахом «Конструювання тракторів і автомобілів», отримав призначення на роботу в конструкторському бюро заводу «Червоний путіловець» у Ленінграді. Духов блискуче стартував: сконструював устаткування першого радянського легкового автомобіля Л-1, потім важкий підйомний кран на 75 т. З 1938 року Миколу Духова призначили начальником КБ серійних танків Т-28. У 1939 р. він створив важкий танк «КВ» – Климент Ворошилов, броня якого була практично невразливою для німецької артилерії, вдосконалив середній танк «Т-34», сконструйований також перед війною на Україні в Харкові. У 1940 році з’явився КВ-2 з 152-міліметровою гарматою.
У конструктора з геніальними генами з’явилося немало «доброзичливців», які шепотіли: «хитрий хохля», ач, записав у паспорті «укрАїнець»! Та караван ішов… рядовий Микола Духов працював на перемогу ворога: восени 1943 р. він здав перші два танки «ИС» (Йосип Сталін) і наприкінці року налагодив серійне виробництво наймогутнішого танка другої світової війни. 
Танки Духова німці називали «Духов-панцер», радянські солдати іменували «звіробоями», бо приборкували німецькі «тигри» й «пантери». До речі, ходили легенди, що за його головою полював Гітлер і знав про українця більше, ніж ми з Вами. Боявся й Сталін, що Духов – шпигун, тому не спускав очей. Якось, перебуваючи в Києві, Микола Леонідович упросив охорону з’їздити у Веприк, але не зміг вибратися. Йосипу Віссаріоновичу стало відомо про «змову», і він наказав розстріляти охоронців Духова. Тільки особисті прохання конструктора врятували охоронців.
У 1945 році рядовому М.Л. Духову присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці та військове звання генерал-майора інженерно-танкової служби. Духов не був на війні, але мав полководницький орден Суворова ІІ ступеня, якого удостоювалися бойові генерали. Здавалося б людині № 1 у танковій галузі можна трохи відпочити: відвідати театр, зайнятися грою на роялі, гітарі, співом, фотографуванням, купівлею книг, риболовлею. Побути з дружиною, дочкою. Але хто в Союзі міг дозволити собі займатися улюбленою справою?
Не зірватися допомагали такі риси характеру, як професіоналізм, вимогливість до себе, витримка, холоднокровність. У 1948 р. Радою Міністрів СРСР М.Л. Духова призначено заступником Головного конструктора, він працював головним конструктором першої радянської атомної бомби у науково-конструкторському секторі в КБ-11 (Арзамас-16). Микола Леонідович почав вивчати нову справу і став у ній провідним спеціалістом. Під керівництвом М.Л. Духова розробили конструкцію ядерного заряду, джерела нейтронного ініціювання ланцюгової реакції (нейтронні запали для вибуху) і стендову апаратуру для тестування функцій як складових частин, так і всієї бомби. Один із видів таємної зброї називався «Дух», а його творець відзначав Духів день. У найстисліші терміни Микола Духов розробив конструкцію вибухового механізму у вигляді кулі («Шар-Дух»), який перевершив американські аналоги.
О 7-й ранку 29 серпня 1949 року Семипалатинськ осяяло сліпуче світло. Випробування першої атомної бомби в СРСР були успішно завершені. За участь у створенні атомної бомби М.Л. Духову було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці (друга Золота Зірка «Серп і Молот»). Одержав солідну премію за атомну бомбу Духов і поїхав до автокрамниці на Бауманську купити собі «Волгу». Касир прийняла гроші, перерахувала і сказала: «У мене дріб’язку немає. Візьміть на здачу лотерейні квитки». Спрацювала тяга до ризику: Духов погодився, купив трохи папірців – і виграв ще одну «Волгу».
Після Семипалатинська генерал-лейтенант Микола Духов, доктор технічних наук і член-кор. АН СРСР відчув результати опромінення. Хвороба підкосила Миколу Духова в розквіті творчих сил, діагноз не давав шансів на довге життя. Він помер 1 травня 1964 року на 60-му році життя, було то на Великдень. Похований на Новодівочовому кладовищі в Москві.
У нього залишилися дружина, дочка Зоя, онук Ігор і внучка Світлана.
