– Ма’ть піду я по гриби, – з цією геніальною думкою чвалаю до яточки. А там новий продавець, літня жіночка. – Будь ласка, дайте мені печериць!
– Каких таких пічіріц?
– Та тих, що у печерах ростуть, – пояснюю я.
– Ах, вам шампиньонов?
– Та французькою шампіньйони. Он вони біля глив.
– Нет у міня слив…
– Даруйте, гливкий, слизькуватий грибок, то і є глива.
– А нільзя сказать па-чілавєчіскі – вьйошинка?
– Тут мені заціпило! Та покажіть мені той словник, де написано «Чілавєчєска мова»! Та покажіть мені те слово вьйошинка! Немає? Тоді давайте книгу скарг!
– Прийшла у двір, розповідаю своїм. Тут і Софочка втрутилася:
– А вот мы у Даля выясним: вЕшенка или вёшенка! Я полагаю – вешенка, они же вешаются на деревьях.
– Облом! У Даля таких слів немає.
– Может, у Фасмера…
– У Фасмера є тільки слово «глива».
– А что Ушаков?
– Ушаков подає «вишень», «подвишень». Отут усі втупилися в мене, як до (цитую) «первоисточника». Гриб давній, росіяни його називали волнушкой, белянкой, устричным грибом. Після радянсько-німецької війни гриб почали вирощувати, і у енциклопедії «Біологія» вперше з’явилася назва – вЕшенка (від слова весна, вешні води). От вам і вёшенка!
