Порфир Мартинович

На картині Іллі Рєпіна “Запорожці” за спиною писаря, ліворуч ми бачимо типове обличчя бурсака. Лукавий і непокірний хлопчина, певно, щойно втік на омріяну Січ. Його чорне густе волосся, підстрижене під макітру, пушок м`якенький замість вусів, його сміх – довго не забуваються.
Це художник Порфирій Мартинович , народжений у селі Костянтинівці на Харківщині 7 березня 1856 року. З дитинства малював чумаків, кобзарів, які зупинялися в хаті батька-священика. У 1873-1880 рр. учився в Петербурзькій Академії мистецтв. Іван Крамськой опікувався навчанням і побутом молодого художника. Малював олівцем. У 1873 р. першим ілюстрував “Енеїду”. 1877 року за визначні успіхи в малярстві Порфирій Мартинович отримав велику срібну медаль Петербурзької академії мистецтв. Навчався разом із українськими художниками С. Васильківським, М. Самокишем, О. Сластьоном, його квартира на Василівському острові збирала студентський гурток. Порфир носив український одяг, брав активну участь у житті української громади Петербурга, як художник-оформлювач і бандурист підтримував культурні заходи, концерти, художні виставки земляків. Серед яких засновані Миколою Лисенком «Слов’янські етнографічні концерти», де Порфирій Мартинович демонстрував серію ілюстрацій до народних дум, виступав як поводар відомого українського кобзаря Остапа Вересая.
На канікулах разом із Опанасом Сластіоном ходили додому, малюючи й збираючи фольк.
Смерть батька позбавила студента матеріальної допомоги. На цей час припав конфлікт в АМ, після чого Мартинович не отримав срібної медалі і був виключений.
Закохався, вирішив створити сім’ю, але мати відмовилася благословляти. Все разом спричинило нервовий злам. Вразливий, незалежний Мартинович лікував важке захворювання у психіатричній лікарні. Після чого рука лишилася паралізованою, 27-річний талановитий художник не міг більше малювати. Він виїхав на Слобожанщину і його забули, пройшла навіть чутка про смерть.
Довгий час Мартинович жив у Краснограді на Слобожанщині. Упродовж 50 років Порфир Мартинович вивчав дерев`яну архітектуру, збирав народний одяг. Порфир Денисович заснував краєзнавчий музей у Краснограді. Записував там від кобзарів думи та пісні, створив ряд портретів наших Гомерів. Видав митець збірник “Українські записи П.Д.Мартиновича”.
Під час голоду Мартинович свої гонорари, пайки ділив з голодуючими. Помер від голоду 15 грудня 1933 року.
Цікаво, що І. Рєпін ніколи не бачив П. Мартиновича. Він побачив у бердянця Опанаса Сластіона маску, яку зробили колись студенти з усміхненого обличчя Мартиновича. Загіпсована посмішка вразила Рєпіна, одразу уявив живого, мов ртуть, козака на своїй картині і випросив зображення.