Є мислі ароматні, наче квіти,
І аромати є ментальні…- писав поет лісу Михайло Орест.
27 листопада 1901 р. у Зіньках на Полтавщині народився Михайло Зеров. Батько – селянський син Костянтин Іраклійович Зеров закінчив Глухівський учительський інститут, учителював, колезький радник.
Його дружина Марія Яківна Яресько – з роду вільних козаків, які ніколи не були в кріпацтві. На хуторі Яреськи мали домашній театр.
Костянтин і Марія мали одинадцятеро дітей, кожен мав і голос, і слух. Четверо померли маленькими, семеро досягли дорослого віку, усі отримали вищу освіту; два біологи і два філологи.
Найстарший – Микола Зеров народився 1890-го, філолог, поет, перекладач із 8 мов. Розстріляний у ГУЛАГу 1937 року.
Дмитро – 1895-го року, біолог. У роки «репресансу» щоночі чекав «чорного ворона»; Дмитро прожив 1976 років, створив українську школу ботаніків-систематиків та флористів.
1899 року народився Костянтин, також учений-біолог. Був старшим науковим співробітником в Інституті гідробіології АН УРСР, читав спецкурси у вищих наукових закладах.
Михайло народився 1901-го, філолог, поет, перекладач із 11 мов.
Георгій, інженер, знавець кількох мов, через сухоти помер у 48 років.
Доньки Олена і Валерія. Олена – лікар. Валерія – провізор.
Михайло Костьович Зеров (псевдо Орест) закінчив Київський інститут народної освіти і працював учителем у різних містах. Від 1924 жив у Києві, учителював і віршував (за словами автобіографії, «творив келійно» – «в атмосфері цілковитої ізольованості від навколишнього світу»), і ховав свої поезії від стороннього ока. За радянського режиму був двічі арештований, репресований, відбув чотири роки ув’язнення у концтаборах, але про це тільки два рядочки в листі до друга Дмитра Нитченка з Німеччини в Австралію. «Мій арешт улітку 1929 року і дев’ятимісячне перебування в тюрмі (…) По звільненні з Лук’янівки…». За час арешту скромного мовчазного самітника молода дружина покинула.
«На момент мого другого арешту в червні 1938 р» було все: шантаж, залякування, спроба самогубства. Перед війною термін ув’язнення збіг. У 1941 р. Київ-Вінниця-Львів. У місті Лева Святослав Гординський поселив Зерова у себе. Орест жив у кімнаті, де перед ним мешкав ще один письменник із великої України – Аркадій Любченко. Орест цілі дні не виходив з кімнати, багато палив, пив чай (спиртного на дух не переносив). Він мав феноменальну пам’ять, видобував з пам’яті знищені більшовиками поезії брата і свої, переносив їх на папір, а також поглинав одну за одною сотні книжок.
1944-го Михайло тікав від «визволителів» через темну «інтимну тишу» лісів:
Чи я побачу знов тебе, отчИнний краю?
Непевність, самота і болі тлять мене.
Коротшає мій вік, без радості зникає
Безлюбим маревом буття моє мутне!
Потрапив до червоних партизан-мародерів, які в нього стріляли.
Нарешті Аусбург, табори біженців. Зеров не виїхав за океан, жив у Німеччині самотньо та бідно. Нікому не кланявся, не канючив копійку на дрюк. Першу збірку видав у 43 роки власним коштом. Був одним із засновників українського вільного університету в Мюнхені.
На 62-му році Михайло Орест тихо пішов за межу.
Залишити відповідь