Чомусь найважче говорити про людей, які щодня були поряд. Таким був наш декан Іван Степанович Олійник. Красивий, жвавий з кучмою чорного волосся – циган-циганом.
– Я б йому коня не довірила, – чомусь вирвалося у мене.
– Гм, коня, – хмикнув великий “ходок”, одружений однокурсник, – я б від нього дружину сховав.
А потім з’ясувалося, що декан – «класний мужик»: мудрий, тактовний, інтелігентний, завжди приходив на допомогу, розумів студента без слів, ніколи не принижував.
Олійник Іван Степанович народився в 28 січня 1922 р. у селі Богдани на Чернігівщині. Нікому Іван Степанович у душу не ліз – і про себе не розповідав. Знаю, що закінчив семирічку, 17-річним поступив на філфак Одеського університету. Влітку працював обліковцем у колгоспі. За мирною роботою бухгалтера його застала німецько-радянська війна. Радянська Армія, полон, знову армія, важке поранення, інвалідність, після шпиталю – знову робота бухгалтера. У 1944 – 1947 рр. завершував навчання в університеті. Голодного 1947-го приїхав за рознарядкою до Мелітополя, працював у пед інституті. З 1955-го Олійник у Запоріжжі; сорок років у Запордерпеді! Викладач, кандидат наук, декан філфаку, професор, завідувач кафедри української мови. Він викладав методику, зумів внести свою думку в науку; був укладачем двох словників, кількох збірників диктантів. Не часто Іван Степанович відходив від теми, бо стукачів було пребагато, але і сьогодні я не забула його інформації про українців у діаспорі, кількісний і якісний склад у різних країнах (а це був час безбрєжнєвих надій!). З роками ми узнали про його заборонене кохання, про інші нюанси, але розуміли, як вчинки рідної людини, і ніколи не подумали засудити.
72 роки прожив Іван Степанович Олійник (23.10. 1995).
Світла пам’ять добрій людині з широким світоглядом! Я вдячна долі за те, що він був у моєму житті.
