Він народився 10 серпня 1867 р. в Одесі. За часів Литовського князівства шляхтичі Піскорські були багаті та знані, але з часом Піскорські мали заробляти на службі: дід Володимира – Карл служив у Києві на пошті, батько Костянтин — на газовому заводі. Мати Володимира Піскорського Олена була з більш заможної дворянської родини Соханських, де теж усі працювали: сестри матері – вчительки у Подільській жіночій гімназії в Києві, брат споруджував залізничний міст у Кременчуці, київський трамвай.
Володимир Костянтинович Піскорський мав прекрасну домашню освіту, потім навчався в I Київській чоловічій гімназії на Бібіковському (нині Тараса Шевченка) бульварі. У 1886 році вступив на історико-філологічний факультет університету святого Володимира м. Києва. Учень Івана Васильовича Лучицького захопився медієвістикою. Втім, Лучицький спеціалізувався з середньовічної та ранньомодерної Франції, а Піскорський зацікавився історією Іспанії та Італії. Однокурсником Піскорського був Михайло Грушевський, який спеціалізувався спеціалізувався з історії України під науковим керівництвом Володимира Антоновича.
На другому курсі Володимир підготував дослідження “Нарис останньої боротьби Флоренції за політичну свободу (1527-1530)”, за яке отримав факультетську срібну медаль. Оскільки Грушевський і Піскорський були найталановитішими студентами свого курсу, то стосунки між ними виявилися вельми напруженими, бо Михайло не терпів конкурентів. Та слава Богу все мирно закінчилося: Грушевський поїхав викладати до Львівського університету.
Володимир Піскорський успішно захистив магістерську дисертацію на тему «Кастильські кортеси в перехідну добу, від середніх віків до нового часу (1188-1520 роках)» По закінченні його залишили при кафедрі всесвітньої історії для підготовки до професорського звання. Викладав всесвітню історію на посаді приват-доцента, з 1893 року вів семінар, який відвідував майбутній академік Є. Тарле. В основній експозиції музею історії Києва можна побачити робочий стіл професора В.Піскорського. Володимиру Костянтиновичу запропонували посаду професора Лучицького в Київському університеті, коли реакційна адміністрація вирішила позбутися небажаної людини. Піскорський не погодився і поїхав до Ніжинського історико-філологічного інституту імені Безбородька. І студенти шанували свого вчителя. Відомий фольклорист, вихованець Ніжинського інституту В. В. Данилов писав: «Аудиторія на його лекціях завжди була переповнена. Зоровий образ його стоїть переді мною і тепер, через 60 років. Це був, у повному розумінні слова, джентльмен; добре запам’ятався його суто «індивідуальний» голос. Він зачитувався Сервантесом, любив музику Бізе”.
Упродовж 1896-1897 рр. Володимир Піскорський побував у науковому відрядженні, де працював у бібліотеках Німеччини, Франції, Іспанії, Великої Британії, не вдаючись до жодного словника чи перекладача. Володимир Піскорський відзначався надзвичайною працьовитістю. Усі науковці дивувалися, що Піскорський ознайомився з Сіманкським архівом, у 53-х залах якого зберігалося 80000 в’язанок паперів, з архівами Мадридської національної бібліотеки з її 150-томною колекцією рукописів. Піскорський був першим іноземним ученим, якому дозволили працювати у королівському архіві Іспанії.
У 1901 р. Володимир Піскорський захистив докторську дисертацію «Кріпосне право у Каталонії в середні віки», був обраний ординарним професором Ніжинського інституту та членом-кореспондентом Барселонської королівської академії красного письменства та природничих наук. У 1902 р. знову побував у науковому відрядженні, написав комплексну працю «Історія Іспанії і Португалії», яка вважається основоположним дослідженням із історії цих країн у вітчизняній науці. Професор Піскорський писав свої праці здебільшого російською мовою, але був найвідданішим сином України.
Гнат Житецький писав: «Як учитель, професор і людина В.К.Піскорський завжди проявляв себе з серйозного і симпатичного боку: вчитель — розумний, доброзичливий, професор — знаючий, світла голова, він уперше поставив на європейський рівень практичні заняття на історичному семінарі. Був людиною делікатною, м’якою, щирою і чутливою».
Ситуація ускладнювалася: під час революції 1905 р. Піскорського переслідували чорносотенці, він боявся за дружину і дітей. Його дружина, Зінаїда Захарівна Андрієнко, походила з дворян козацького роду: її прапрадід бився під Полтавою у війську гетьмана Данила Апостола, дід Хома Іванович і баба Марфа Василівна Куліші були кріпаками. Колись їх відвідав Тарас Шевченко, і ця подія стала родинною легендою… Молодші діти вчилися у Києві. От і мусив професор із родиною переїхати до Казані. Викладав там, але збирався назад до Києва, бо там училися менші діти. Схоже, що у Казані його хтось «пас». 16 серпня 1910 р. на дачній станції Зелений Дол під Казанню хтось зіштовхнув під паровоз 43-річного фундатора української іспаністики, знавця всіх європейських мов, батька чотирьох дітей Володи́мира Костянти́новича Піско́рського. Поховали Володимира Піскорського в Києві на Аскольдовій могилі. У 1930-х під час більшовицького руйнування цвинтаря могилу перенесли на Звіринецьке кладовище, де вона збереглася донині.
