12 (25) листопада 1905 року прийшов у світ художник Ніл Хасевич (Бей-Зот). Було це у с. Дюксині на вирливій Горині, у місці, де Рівненське Полісся сходиться з Волинню. Батько Ніла – диякон місцевої парафії, не підтримав потяг сина до малювання, а віддав до Житомирської духовної семінарії. Перші ази малярства Ніл Хасевич здобув у майстерні іконописця. Згодом вступив до Рівненської української гімназії. У 1918 році, повертаючись із Рівного, на залізничному переїзді Ніл із матір’ю потрапили під потяг – мати загинула, Ніл втратив ліву ногу вище коліна. Ніл не втратив надії, сам собі змайстрував протез і міцно став на ноги, вперто простуючи до своєї мети, продовжував студіювати науки. От тільки характер хлопчика змінився: він став замкнутим, холодним, легко зобіжався. З 14 років Ніл почав роботу в художній майстерні. Він мав гарний голос і дуже любив співати, де б не був, а на свята приїздив у рідне село й співав у церкві. Односельцям запам`ятався скрип протеза, стук патериці об підлогу, потім спів. Улюбленою піснею була “Ой, зійшла зоря, та й вечірняя, над Почаєвом стала”.
Хасевич навчався в майстерні Василя Леня в Рівному. 1925 р. склав екстерном іспит і отримав атестат гімназії. А з 1925 до 1926 рр. працював помічником іконописця. Гроші, отримані як компенсація за нещасний випадок, ідуть на навчання у Варшавській академії прикладних мистецтв на графічному факультеті. Живопису навчався у професорів Мілоша та Мечислава Катарбінських, а графіки – у професора Владислава Скочиляса і у Л. Бонавентури..
Спочатку однокашники не дивилися на убого одягненого, худенького, невисокого хлопця, а потім… дивувалися його таланту й визнанню. Петро Мегик, який теж навчався тоді у Варшаві, так згадував про Хасевича: «… Невеликого зросту, бідно вдягнений парубок, з палкою в руці, тому що замість лівої ноги – дерев’яна, закінчена грубим патиком примітивна, власної роботи протеза… Пильно учиться і неймовірно матеріально бідує. Із дому від батька не отримує нічого, тому що там не менша біда… Малюнки ж його свідчать про непересічне художнє уміння. Гадаємо, що при тій здатності до систематичної праці, яку має Хасевич, кар’єра в мистецтві йому забезпечена».
У Варшаві Ніл був членом «Української громади», добре знав Степана Бандеру, його дружину Ярославу Опаровську. У студентські роки за старими рукописними книжками він вивчав кирилицю. Наслідуючи Юрія (Георгія) Нарбута, переписав гусячим пером Пересопницьке Євангеліє. У 1931 р. студент Хасевич отримав нагороду «Vaticana» за картину “Прання” Його дипломною роботою стало зображення Святого Володимира, викликав захоплення і портрет Мазепи (картини не збереглися).
З 1931 по 1943 рік художник брав участь у 35 виставках, його твори експонувались у Празі й Варшаві, Берліні та Львові. У 1935 р. Ніл отримує диплом про вищу художню освіту з правом вчителювання в середніх школах. Не бажаючи прийняти польське громадянство, яке йому пропонували, Нил Хасевич повернувся до рідного села. 1936 р. роботи Хасевича на міжнародних виставках у Чикаґо й Лос-Анджелесі дістали високу оцінку критики. У 1937 р. здобув третій грошовий приз на міжнародній виставці гравюр по дереву у Варшаві. За два роки там же вийшов із друку альбом “Книжкові знаки Ніла Хасевича”. Цього ж року у м. Філадельфія побачив світ альбом “Екслібрис Ніла Хасевича”. Водночас художник співпрацює з українськими часописами “Шлях” та “Волинське слово”.
Коли на теренах Західної України запанувала більшовицька влада, Ніл Хасевич, живучи в рідному селі, учителював у тамтешній школі і підробляв бухгалтером у споживчій кооперації. З 1941 року Н. Хасевич співпрацював з Уласом Самчуком у рівненському часописі «Волинь». Ніл Хасевич брав участь у виставці українських художників 1942-1943 рр. у Львові; на ній експонувалась картина «Спіть, хлопці, спіть…». На початку другої світової війни митець одержав запрошення на виїзд за океан, але відмовився. То був час, коли німці приспали українців заграваннями: дозволили оголосити Акт про державність, сприяли відкриттю українських шкіл, церков, газет. І, щоб збудити пильність земляків, Ніл Хасевич виставив у Львові драматичну картину “Спіть, хлопці, спіть…” Глядачів били наопаш слова:
Чи ви, хлопці, спали,
Чи у карти грали,
Ворогам Вкраїну
На муки віддали.
Хасевич став вояком УПА під прибраним ім`ям Бей-Зот. Майже десять років перебував митець у підпіллі. У криївці при світлі каганця різцем і долотом бив ворога художник. Він очолив школу майстрів живопису, сам ілюстрував усі видання УПА-Північ, робив проекти бойових відзнак, печаток,
грошей (БОйового ФОНду – бофони), 
виготовляв листівки, що висміювали ворога.
(Ніл Хасевич. Геть з України!)
Коли упівці міняли бункер, вони перевозили каліку на велосипеді.
1943 року німці кинули на вояків УПА танки, літаки, мотопіхоту. Повністю знищили 97 сіл із дітьми й жінками. У бою з ворогом загинув молодший брат Ніла Хасевича – Анатолій. Друга світова викосила всіх його близьких родичів: загинули батько і Анатолій, старший Федір помер у радянському концтаборі Білобородово під Томськом. У 1947 р. загинула кохана жінка Марта (Женя), яка була зв`язковою з підпіллям міста Луцька. Залишилися її портрети, намальовані олівцем у квітні 1945р. 
Коли Роман Шухевич підписав наказ про розпуск УПА, коли похідні групи почали відходити на Захід, Хасевич не кинув рідної землі, не склав зброї. Його роботи з`явилися у США, у делегатів ООН, у посольствах. 1952 р. в США вийшла книга Ніла Хасевича “Графіка в бункерах УПА”. “Державна безпека вже знає, хто криється за псевдом “Бей-Зот”, а мої земляки селяни не знають. Я хочу, щоб знали вони і знав увесь світ. У своєму житті я, здається, втратив уже все, але як довго буде залишатись бодай одна краплина моєї крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битися з ними зброєю, але я б’юсь різцем і долотом.” Ніл Хасевич тоді писав: “Я, каліка, б’юся у той час, коли багато сильних і здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива. Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці борються…”
На художника оголосили справжні лови. У 1951 р. в Рівенському обласному управлінні МДБ спеціально була створена опергрупа для виявлення й знешкодження художника.
Холодного ранку 4 березня 1952 року криївку-бункер, що у Білівських Хуторах поблизу Клевані на Рівенщині, оточили карателі. Капітан крикнув: “Зот! Ви оточені! Пропоную здатися без бою! Від імені совєтської влади обіцяю, що вам буде пом`якшено вину.” Повстанці мовчали. Коли карателі ланцюгом відчинили лаз до бункера, українці вдарили з автоматів. Ворог закидав криївку гранатами РГД. Коли вибухи вщухли, при світлі ліхтаря карателі побачили трупи трьох захисників України з автоматами в руках із Нілом Хасевичем були молоденькі побратими. Чекісти привезли вбитих до Клевані. Там вони два дні пролежали під дубом. Де поховали художника, з’ясувати не вдалося. Та ми не забули, що полковник Стекляр – вбивця Н. Хасевича помер від старості у м. Рівному. Некролог надрукувала газета “Красная Звезда ” в Москві.
На цифрі 47 обриваються життя великих захисників української ідеї: Тараса Шевченка, Юрія Литвина, Василя Стуса, Ніла Хасевича…
