Гай-гай, як давно було, а й зараз перед очима стоїть подружжя: Марічка та Петрусь Лаврів. Старенькі, невисокі, лики чисті – аж світяться добротою. Одяг благенький, не одну сотню разів праний. Йдуть повагом, раптом пан Петро зупиняється, опускає донизу свою непропорційно велику голову відмінника у круглих окулярах, а пані Марійка зав’язує повстяні черевики чоловіка. Отак у Будинку кіно на ІІ з’їзді УРП я познайомилася з донецькими оунівцями, потім ми листувалися, зустрічалися…
Марія Лаврів Скрентович (псевдо «Олеся», «Звенислава») народилася 2 січня 1925 р. у с. Залуква Івано-Франківської обл. Батько був службовцем, мати – селянкою. Мала Марія двох братів: Івана, старшого від неї на один рік; Євгена, молодшого на 5 років. Рід був роботящим, тому в домі був достаток і добробут. Діти вчилися, Марічка мала прекрасну пам’ять бажання вчитися і характер харизматичного лідера. Дівчинка закінчила школу, здобувала освіту у Станіславській гімназії, але посунула орда «визволителів». Прибульці виловлювали молодь, відправляли старих у Сибір. От і вирішила Марія боронити рідний край від заброд: у 15 років стала членом ОУН, у 17 – стала зв’язковою («Звенислава») обласного Проводу ОУН і кур’єром крайового проводу у Львові. Навчалась та торговельній школі. Знаючи трагічні долі оунівських коханок, обходила десятою дорогою усіх із кортячкою. Марія багато читала, вивчала краєзнавство, книги для підпільників. За німецької окупації доля її кілька разів рятувала, та від червоних не врятуєшся… Іван пішов у підпілля і загинув у 26 літ 1950 р.; батьки разом із Іваном переховувалися у с. Завої Калуського району. 19-річним брата Євгена забрали у підпілля і він загинув через два роки (1951 р.).
У 1942–43 рр. Марія перейшла на нелегальне становище, керувала окружною жіночою мережею ОУН; вони вивчали ази розвідки, медсестерської допомоги хворим і пораненим та військового вишколу. У березні Скрентович 1945 заарештували, страшенно били, бо відмовилася від пропозиції працювати в обкомі комсомолу. У травні 1946 протягом 20 хвилин військовий трибунал з трьох осіб приштампував присуд: засуджена до 15-ти р. каторги і 5-ти р. позбавлення громадянських прав (арештанським жаргоном «по рогам»).
Після суду Марію ще рік утримували в одиночній камері Станіславської тюрми Народного комісаріату державної безпеки, яку населяли щури та блохи. Пропонували дворічні курси розвідників і працю за кордоном, за відмову катували. Вона відмовилися від усіх «благ», бо, як сама говорила, «не хотіла служити двом Богам». За цей рік дівчина із шматку тюремного простирадла пошила сорочку, потім намикала ниток із хустинки і вишила узори голочкою з риб’ячої кісточки.
Узимку 1947 р. відправили Марію етапом на Воркуту За полярним колом присвоїли каторжним номери: у Марії Ж 442. Дівчину направили на підземні роботи. Зміни тяглися по 12 годин: 8 під землею, 4 години на розвід, спуск у копальню, дорогу до вибоїв і назад, виїзд на поверхню, миття в лазні. Коли бригада не виконувала норми, всіх залишали під землею на другу зміну. Інколи замість повторної зміни бригаду переводили на штрафну пайку – 300 г хліба, який випікали з суміші висівок і тирси. Марія швидко знесилила, важила 42 кг. У 1949 р. захворіла на легені, пролежала півроку з температурою в лікарні спецтабору. Лікували уколами хлористого кальцію та давали по ложці риб’ячого жиру тричі на день. Вилікував сон. В’язням дозволялося писати два листи на рік. З великої зони прийшли відомості про рідних. Хоч батьки жили під чужим прізвищем (Грицькових), їх арештували в червні 1950 р., й до 1956 р. карали в Тайшетських таборах. Засудили їх на 25 років, батько помер у рідній хаті в червні 1967 р., мати – в Донецьку, у червні 1980 р.
Після одужання Марія потрапила до механічного цеху цегельні: працювала ковалем, черговим слюсарем обслуговувала заводські машини, працювала на токарному верстаті. У 1952 р. дістала серйозну травму.
У 1955 р. каторжним прочитали указ про амністію, але дівчата сприйняли його байдуже: молодість забрали, познущалися… Комісія звільнила Марію в 1956 р., але півроку не відпускали з Воркути, бо не мали офіційних даних, куди тільки не писала. Нарешті «Дядя Ваня» з Київщини порадив дівчині написати листа до Ворошилова «матерным русским языком» і вона зважилася на «командну мову, написала: «сюди-туди вашу мать. Вам мало моих 15 лет моей каторги… Сколько будете меня держать в Воркуте?…» Через два тижні всі документи зібрали, Марію звільнили, видали паспорт і залізничний квиток. Отака користь від першого у житті матюччя. У тілогрійці, з дерев’яною валізою в руках вийшла бранка в Караганді з вагону й зустріла земляка Петра Лавріва. Він жив у кімнаті з мамою. У них був стіл, два ліжка, а в куті побачила купка дрібної бараболі. На Покрову Марія з Петром обвінчалися, а через кілька років повернулася на Україну.
Почали нове життя. Петро закінчив Алма-Атинський інститут іноземних мов, перекладав із 16 мов (включно з японською); Марія – політехнічний інститут. У 1967 р. подружжю дозволили повернутись в Україну, але не на батьківщину, а в Донецьку область, де вони прожили майже 30 років. Марія Антонівна Лаврів працювала інженером у Донецькому науково – дослідному інституті «Автоматгірмаш». У 1990 р. організувала й очолила Братство ОУН–УПА та обласне Товариство політв’язнів. П.Лаврів написав і видав 3 томи книги з історії Південно-Східної України.
У 1996 р. сім’я переїхала до Львова.
Марія Антонівна померла 9 лютого 2002 р., а Петро Іванович – у день їхнього вінчання, 14 жовтня 2003 року. За останньою волею подружжя, їх поховали у с. Раків Долинського району.
Згадаймо справжніх українців Марію та Петра Лаврівих!
