Київський поляк, католик, художник Вільгельм Котарбінський більше 30 років прожив у Києві, вісім із них працював над розписом православного Володимирівського собору; був засновником Товариства київських художників; учителем Великої українки – Марії Башкірцевої, про що вона писала в «Щоденнику»; українська мисткиня Олена Прахова навчалася у Котарбінського акварельного живопису, вишивала картини за його проектами.
Вільгельм (Василь) Котарбінський народився 30 листопада 1849 р. у м. Неборуві Варшавської губернії, там і пройшло його дитинство. Батько Олександр родом із збіднілих польських шляхтичів, служив управителем маєтку магнатів Радзивіллів, а його мати – Леокадія Вейсфлок — мала німецьке коріння, була на 10 років молодшою за свого чоловіка. Освіту майбутній художник здобув у Варшавській гімназії та на вечірніх заняттях у Рафала Хадзевича у школі Товариства заохочення красних мистецтв.
У Варшаві дядько Вільгельма любив балувати племінника; підтримував бажання хлопця стати митцем: захопився однією з його картин, «купив» її і повісив у себе в кабінеті. З батьком же юнак мав проблеми. Справа в тім, що Вільгельм вступив до Варшавського університету, але у дев’ятнадцять років закохався у двоюрідну сестру й остаточно вирішив стати художником. Татко був явно проти: одружитися з кузиною не дозволяла католицька церква, а бути художником − «не шляхетська це справа». Коли ж родина, щоб бути від гріха подалі, видала дівчину за нелюба, В. Котарбінський зважився на вчинок: кинув університет, зібрав свої речі, позичив у дядька трохи грошей і поїхав до Рима, де прожив більше п’ятнадцяти років..
До Італії В. Котарбінський їхав, знаючи тільки польську, російську та латину, яку вивчав у гімназії. Російська, як завжди, не була потрібною, а латина допомогла йому швидше засвоїти італійську, яку згодом вивчив бездоганно. Першу ніч у Римі юнак провів на вулиці, бо так захопився чудовим краєвидом, стародавніми руїнами, що заблукав і не згадав дорогу до готелю.
У 1872 році Котарбінський вступив до римської Академії Св. Луки, де навчався під керівництвом Франческо Подесті (1800-1895). Від Товариства заохочень красних мистецтв він отримував стипендію у розмірі 200 рублів. Підпрацьовував В. Котарбінський викладанням: у Неаполі 1876 р. він познайомився з Марією Башкирцевою і вона була серед його учениць. Після Академії, Вільгельм залишився у Римі. Всякого скуштував художник-романтик у вічному місті. Спочатку – унікальні злидні: не було чим платити за готель, тому Вільгельм винайняв майстерню, де були тільки стіл, поламаний стілець та великий манекен. На ніч він перевертав стіл, прив’язував до його ніжок своє єдине простирадло і спав у імпровізованому гамаку. Доводив і голод: одного разу Котарбінський зважився поцупити булку й запивати водою з фонтану. Такі «статки» привели В. Котарбінського до голодного тифу і на ношах трунаря хворого принесли до братів Олександра та Павла Свєдомських. Вони звернулися лікаря Вендта (німець прибалтійського походження) і врятували художника. З цього часу троє поляків-художників були щирими друзями: деякий час Вільгельм Олександрович працював у майстерні Свєдомських, згодом брати допомогли В. Котарбінському обладнати власну майстерню, де він і жив. Не заздрість і конкуренція, а гарна співпраця об’єднувала їх. Наприклад, у Третьяковській галереї є робота П. Свєдомського «Вулиця в Помпеї», на якій фігури рабів написані В. Котарбінським, деякі розписи Володимирського собору вони виконали разом.
1888 р. художник повернувся на батьківщину. Через 20 років у Варшаві одружився з кузиною, яка стала вдовою після першого шлюбу. Немолоді молоді оселилися у маєтку Кальськ в Слуцькому повіті Мінської губернії. Бажання, освячені коханням, збулися, але доля Аліни та Костомарова рідко повторюється. Двоє самодостатніх людей виявилися дуже різними. Котарбінський ще більше полюбив стару музику й старе вино, і зрозумів складність характеру старих жінок. Все звелося на пси: шлюб став фіктивним, дружина жила власними інтересами у своєму маєтку під Вільно.
Вільгельм Олександрович на запрошення братів Свєдомських приїхав у Київ і закохався у місто. Сумував за Києвом, все частіше приїздив на Дніпрові пагорби, поки не оселився назавжди. Живопис, шахи та вечори у родині Андріана Прахова – майже все життя Вільгельма Олександровича. Він із насолодою розписував Володимирський собор, забуваючи навіть про їжу. Як католик Вільгельм Олександрович не був допущений до самостійних робіт, а працював під наглядом П. Свєдомського.
Потім розписував палаци Терещенка, де зараз знаходиться Національний музей ім. Т. Шевченка (бул. Шевченка, 12) та Ханенків (вул. Терещенківська, 15-17).
Часом малював щось для душі, а не для грошей.
Якось Павло Третьяков вирішив купити для галереї картину «Внесок вдовиці» і попросив художника змінити свій підпис з латинки на кирилицю. Але Вільгельм Котарбінський (як і Г. Семирадський) запротестував: «Я завжди так підписуюсь і заради грошей переробляти свій підпис не буду. Ви купуєте картину, а не мій автограф». Однак ескіз картини «Внесок вдовиці» придбала для себе дружина колекціонера.
Запеклий шахіст Вільгельм Олександрович майже весь час дозвілля проводив за грою в шахи у Шато де Фльор та в університетському парку. Тоді, як і нині, лавочки шахістів були біля туалету київської блакиті.
Дивно, але за 30 років життя киянин не придбав житла. Жив у готелі «Метрополь», у номерах «Кане» на Фундуклеївській (Хрещатик 40/1). У готелі «Прага» (корпус готелю «Санкт-Петербург», на Володимирській, 36) Котарбінський жив роками: мав двокімнатний номер, майстерню. Тричі в готелі поселялася Червона Армія, мешканців виселяли, але Котарбінського не займали. У 1920 р. Котарбінський залишив готель і прийняв запрошення Емілії Львівни Прахової перебратися до них (вул. Десятинна, 14). Тут художник повільно умирав від старечого склерозу і паратифу. Вільгельм Олександрович не любив лікуватися, скаржитися на біль. Він багато читав, грав у шахи.
Останнє полотно Котарбінського — портрет Емілії Прахової. Через кілька днів після його завершення настав день 4 вересня 1921 р. Вранці Олена Прахова, дочка пані Емілії, принесла панові Вільгельму сніданок. Художник при повній свідомості попрощався з Емілією та Оленою Праховими. Сказав, що йому вже пора, бо сьогодні він програв незнайомцю у шахи. Похований Котарбінський на Байковому кладовищі на першій польській ділянці в новій частині цвинтаря.
