UAHistory

  • Мовні забавки
  • Історичні події
  • Сучасність
  • Видатні люди
Головна » Регістрація » Видатні люди » Київський поляк

Київський поляк

Київський поляк, католик, художник Вільгельм Котарбінський більше 30 років прожив у Києві, вісім із них працював над розписом православного Володимирівського собору; був засновником Товариства київських художників; учителем Великої українки – Марії Башкірцевої, про що вона писала в «Щоденнику»; українська мисткиня Олена Прахова навчалася у Котарбінського акварельного живопису, вишивала картини за його проектами.
Вільгельм (Василь) Котарбінський народився 30 листопада 1849 р. у м. Неборуві Варшавської губернії, там і пройшло його дитинство. Батько Олександр родом із збіднілих польських шляхтичів, служив управителем маєтку магнатів Радзивіллів, а його мати – Леокадія Вейсфлок — мала німецьке коріння, була на 10 років молодшою за свого чоловіка. Освіту майбутній художник здобув у Варшавській гімназії та на вечірніх заняттях у Рафала Хадзевича у школі Товариства заохочення красних мистецтв.
У Варшаві дядько Вільгельма любив балувати племінника; підтримував бажання хлопця стати митцем: захопився однією з його картин, «купив» її і повісив у себе в кабінеті. З батьком же юнак мав проблеми. Справа в тім, що Вільгельм вступив до Варшавського університету, але у дев’ятнадцять років закохався у двоюрідну сестру й остаточно вирішив стати художником. Татко був явно проти: одружитися з кузиною не дозволяла католицька церква, а бути художником − «не шляхетська це справа». Коли ж родина, щоб бути від гріха подалі, видала дівчину за нелюба, В. Котарбінський зважився на вчинок: кинув університет, зібрав свої речі, позичив у дядька трохи грошей і поїхав до Рима, де прожив більше п’ятнадцяти років..
До Італії В. Котарбінський їхав, знаючи тільки польську, російську та латину, яку вивчав у гімназії. Російська, як завжди, не була потрібною, а латина допомогла йому швидше засвоїти італійську, яку згодом вивчив бездоганно. Першу ніч у Римі юнак провів на вулиці, бо так захопився чудовим краєвидом, стародавніми руїнами, що заблукав і не згадав дорогу до готелю.
У 1872 році Котарбінський вступив до римської Академії Св. Луки, де навчався під керівництвом Франческо Подесті (1800-1895). Від Товариства заохочень красних мистецтв він отримував стипендію у розмірі 200 рублів. Підпрацьовував В. Котарбінський викладанням: у Неаполі 1876 р. він познайомився з Марією Башкирцевою і вона була серед його учениць. Після Академії, Вільгельм залишився у Римі. Всякого скуштував художник-романтик у вічному місті. Спочатку – унікальні злидні: не було чим платити за готель, тому Вільгельм винайняв майстерню, де були тільки стіл, поламаний стілець та великий манекен. На ніч він перевертав стіл, прив’язував до його ніжок своє єдине простирадло і спав у імпровізованому гамаку. Доводив і голод: одного разу Котарбінський зважився поцупити булку й запивати водою з фонтану. Такі «статки» привели В. Котарбінського до голодного тифу і на ношах трунаря хворого принесли до братів Олександра та Павла Свєдомських. Вони звернулися лікаря Вендта (німець прибалтійського походження) і врятували художника. З цього часу троє поляків-художників були щирими друзями: деякий час Вільгельм Олександрович працював у майстерні Свєдомських, згодом брати допомогли В. Котарбінському обладнати власну майстерню, де він і жив. Не заздрість і конкуренція, а гарна співпраця об’єднувала їх. Наприклад, у Третьяковській галереї є робота П. Свєдомського «Вулиця в Помпеї», на якій фігури рабів написані В. Котарбінським, деякі розписи Володимирського собору вони виконали разом.
1888 р. художник повернувся на батьківщину. Через 20 років у Варшаві одружився з кузиною, яка стала вдовою після першого шлюбу. Немолоді молоді оселилися у маєтку Кальськ в Слуцькому повіті Мінської губернії. Бажання, освячені коханням, збулися, але доля Аліни та Костомарова рідко повторюється. Двоє самодостатніх людей виявилися дуже різними. Котарбінський ще більше полюбив стару музику й старе вино, і зрозумів складність характеру старих жінок. Все звелося на пси: шлюб став фіктивним, дружина жила власними інтересами у своєму маєтку під Вільно.
Вільгельм Олександрович на запрошення братів Свєдомських приїхав у Київ і закохався у місто. Сумував за Києвом, все частіше приїздив на Дніпрові пагорби, поки не оселився назавжди. Живопис, шахи та вечори у родині Андріана Прахова – майже все життя Вільгельма Олександровича. Він із насолодою розписував Володимирський собор, забуваючи навіть про їжу. Як католик Вільгельм Олександрович не був допущений до самостійних робіт, а працював під наглядом П. Свєдомського.
Sobor
1264950559__AZZ5081-800
Потім розписував палаци Терещенка, де зараз знаходиться Національний музей ім. Т. Шевченка (бул. Шевченка, 12) та Ханенків (вул. Терещенківська, 15-17).
Часом малював щось для душі, а не для грошей.
Dvi krasyni
Sytinky Sumy
Якось Павло Третьяков вирішив купити для галереї картину «Внесок вдовиці» і попросив художника змінити свій підпис з латинки на кирилицю. Але Вільгельм Котарбінський (як і Г. Семирадський) запротестував: «Я завжди так підписуюсь і заради грошей переробляти свій підпис не буду. Ви купуєте картину, а не мій автограф». Однак ескіз картини «Внесок вдовиці» придбала для себе дружина колекціонера.
Запеклий шахіст Вільгельм Олександрович майже весь час дозвілля проводив за грою в шахи у Шато де Фльор та в університетському парку. Тоді, як і нині, лавочки шахістів були біля туалету київської блакиті.
Дивно, але за 30 років життя киянин не придбав житла. Жив у готелі «Метрополь», у номерах «Кане» на Фундуклеївській (Хрещатик 40/1). У готелі «Прага» (корпус готелю «Санкт-Петербург», на Володимирській, 36) Котарбінський жив роками: мав двокімнатний номер, майстерню. Тричі в готелі поселялася Червона Армія, мешканців виселяли, але Котарбінського не займали. У 1920 р. Котарбінський залишив готель і прийняв запрошення Емілії Львівни Прахової перебратися до них (вул. Десятинна, 14). Тут художник повільно умирав від старечого склерозу і паратифу. Вільгельм Олександрович не любив лікуватися, скаржитися на біль. Він багато читав, грав у шахи.
Останнє полотно Котарбінського — портрет Емілії Прахової. Через кілька днів після його завершення настав день 4 вересня 1921 р. Вранці Олена Прахова, дочка пані Емілії, принесла панові Вільгельму сніданок. Художник при повній свідомості попрощався з Емілією та Оленою Праховими. Сказав, що йому вже пора, бо сьогодні він програв незнайомцю у шахи. Похований Котарбінський на Байковому кладовищі на першій польській ділянці в новій частині цвинтаря.

Вер 8, 2015Ганна Черкаська
FacebookTwitter
Валентин Глушко7 вересня 1918 р.
You Might Also Like
 
Часослов
 
Кінець Першої світової

Залишити відповідь Скасувати відповідь

Ганна Черкаська

Краєзнавець, вчитель, журналіст.

Video7 years ago Видатні люди967
Недавні записи
  • Валентина Попелюх Стус
  • Дмитро Сигаревич
  • Самотня сосна
  • Фронтовий алфавіт
  • Многогрішний чи Ігнатович?
Позначки
поетписьменникЗапоріжжякозацтвочервоний терорхудожникживописецьХарківБогдан ХмельницькийгетьманТарас ШевченкоперекладачакторскульпторСергій КорольовІван АйвазовськийКапністІван ФранкоголодоморВійсько ЗапорозькеВовкОлексій ПеровськийЛенінКирил РозумовськийОлександр РубецьІван ШишкінІван КотляревськийкомпозиторПавло ПолуботокІван БогунАполлон СкальковськийОлег ОльжичАрсен ТарковськийВолодимир КороленкоЯків ШахЄвген КравченкоПетро Конашевич-СагайдачнийконструкторАнатолій БазилевичІгор СікорськийВіра СвадковськатерапевтлікарМикола СтражескоЕнеїда
Архіви

Отримувати останні записи поштою

Мета
  • Увійти
  • Стрічка записів
  • Стрічка коментарів
  • WordPress.org
Останні коментарі
  • Ярослав до Козацький гетьман Павло Бут (Павлюк). Кумейки
  • Євгеній до Форточка чи кватирка?
  • Serhii до Лелеки своїх гнізд не забувають
  • Олександр до Наш геніальний нахаба
  • Олена Яворовська до І знову про котиків

2015-2023 © UAHistory Всі права застережено. При використанні матеріалів сайта обов'язкове зворотнє посилання.