Наш світ сучасний сплетено із міфів
Для легковірних вушлими людьми
І розібратись в ньому – труд Сізіфів,
Проте давайте ризикнемо ми.
Микола Білокопитов
Народився Ілля 19 липня у 1892 р., в єврейській слободі Нагартава (перекладається як «вранішні роси»), нині смт Березнегувате Миколаївської області. Батько – Лев Михайлович Баршак – єврей-вихрест, «у православній вірі», сільський учитель. Мати – Дора Львівна – учительська дочка, народила дев’ятеро дітей (троє померло; шестеро: двоє синів і четверо дочок вижили).
Допитливий, розумненький син-первісток здобував освіту в початковій школі, в Херсонській гімназії. Море кликало юнака в дорогу, пахло мандрами.
Вищу юридичну та історичну освіту Ілля здобував у Петербурзькому, Київському та Новоросійському (Одеса) університетах, але диплома не мав. Влітку 1914 р. відбув у наукове відрядження до Гааги (Нідерланди), саме в цей час почалася Перша світова війна. Борщак спробував повернутися додому, але його схопили німці й інтернували в Касселі. Завдяки обмінові між Німеччиною та Росією, Борщак, переїхав через Норвегію та повернувся до Російської імперії. Там його зразу відправили на фронт у Східну Пруссію. Поранення отримав у битві під Танненбергом, лікувався в госпіталі Каунаса. Після одужання навчався в артилерійському училищі в Одесі, далі – офіцер російської армії воював на австрійському та румунському фронтах.
Після лютневих подій – член Укрради військ Румунського фронту. У 1918–19 рр. – старшина Армії Української Народної Республіки (УНР).
У червні 1918 р. Борщак приїхав до Києва, де одружився з німкенею, уродженою баронесою Софією фон дер Лявніц (1891-1932), перекладачкою творів Т.Г. Шевченка на французьку мову. Її мати (дівоче прізвище Оленич) походила з роду гетьмана Данила Апостола. Борщак удочерив падчерку Віру, спільних дітей вони не мали. У серпні німці його заарештували і він три місяці відбув у в’язниці. Після падіння Гетьманату перейняв із рук німецького генерала великий склад боєприпасів для потреб армії УНР.
У січні 1919 р. перейшов на дипломатичну службу. У складі місії УНР оформляв документи на виїзд до США, але до країни призначення не потрапив і на все життя залишився у Франції. З кінця 1919 р. – в Парижі як секретар української делегації на Мирній конференції (1919–1920). У цей час зустрічався з Вінстоном Черчілем. Потім дістав роботу викладача. І. Борщак гарно володів англійською, німецькою, французькою, активно працював у французьких архівах та бібліотеках; вивчив найбільші архіви та бібліотеки Франції, Бельгії, Голландії, Швеції, а також Відня, Риму, Лондона. Головною темою його досліджень були франко-українські зв’язки доби козаччини. Писав Борщак українською та французькою мовами. Серед основних розвідок:
«Гетьман Пилип Орлик і Франція» (1924),
«Вольтер і Україна» (1926),
«Шведи на Україні і французька дипломатія» (1928),
«Григор Орлик – великий мазепинець» (1930),
«Мазепа – людина і історичний діяч»(спільно з Рене Мартелем,1932 ),
«Шевченко у Франції» (1933),
«Наполеон і Україна» (1937).
«Слідами гетьмана К. Розумовського у Франції» (1957).
У 1924 р. в архівах замку Дентевіль Ілько Борщак знайшов рукопис Орлика під заголовком «De’ duction des droits de I’Ukraine», де виявив текст договору І. Мазепи та Карла XII.
Оригінал і переклад видрукувано у «Старій Україні» (Львів, 1925).
І. Борщак досліджував козацький устрій як феномен європейської демократії, що суперечив інтересам московської деспотії. Навіть Симон Петлюра мусив визнати, що «його історичні праці, оперті на українські дані французьких архівів, показують, що він часу не марнує і цій галузі робить корисне діло».
Ілько Борщак дружив із В. Винниченком, Р. Ролланом; зустрічався в Парижі з культурними діячами радянської України М. Бойчуком, В. Седляром, А. Тараном, М. Хвильовим.
Ілько Борщак і Симон Петлюра були шанованими французами масонами, членами паризької ложі «Братство народів», що не завадило їм воювати. У 1920-х рр. Борщак запеклий радянофіл, підозрювався у співпраці з радянською розвідкою, був агентом впливу. Він публікувався в радянській пресі та наукових виданнях, під псевдо «науковий співробітник ВУАН».
Семен Васильович Петлюра у свою чергу не шкодував слів: у листі В. Садовському від 1 квітня 1925 р. С. Петлюра писав: «Борщак, як виявилось на перевірку, є продажна бестія. Тепер він одверто стоїть на засадах української большовицької укр[аїнської] державності», визнає «благодать Божу» за сучасним Харковом і рекомендує всім «покорятись» і кинути «раз і назавжди» петлюрівщину… До речі: його моральний кредит серед тутешніх українців – низький. В «Громаді» і взагалі в українському громадському житті жодної участі не бере, коли не вважати за ту слину, якою він в «Ділі» оббризкує тутешні організаційні заходи… Взагалі тутешня публіка з певним застереженням ставиться до дописів «власного кореспондента» «Діла» з Парижа, уважаючи його за морально брудну фігуру»; «ясна річ, що така спільна акція з Борщаком неможлива. Це брудна особа, що тепер одкрито перейшла до большовиків і співробітничає в місцевому їхньому органі «Париж[ский] Вестник». Тип продажний і викликаючий огиду».
На відміну від соціаліста Петлюри Борщак був щирим радянофілом. Лідер радянофільського Союзу українських громадян у Франції (СУГУФ, 1923-1932); керівник гуртка українознавства і товариства Друзів українського кіно. З 1931 р. Борщак намагався організувати викладання української мови та українознавства в Сорбонні.
Звичайно, контора шантажувала Борщака долями його рідних, адже батьки, брат, сестри лишилися під радянцями. Ілько намагався допомогти: пересилав гроші, продукти, одяг. У 1926-1929 рр. видавав у Парижі тижневу газету «Українські вісті» (на гроші СРСР), у якій активно виступав антагоністом Симона Петлюри, викривав його зради.
Хворіла Софія і у 1932 р. перейшла у кращий світ. 11 вересня 1932 р. у Львові він зробив доповідь «Мазепа – людина й історичний діяч» на святочній академії наук НТШ «Пам’яті дружини моєї Софії…»
З часом Ілько Борщак розчарувався у більшовицькому режимі, зосередився на пропагуванні української культури в Франції. У 1938 р. реалізував задум у Національній школі живих східних мов у Парижі (1938-1957), де став засновником кафедри українознавства.
У 1934 р. брата Дмитра, комуніста, органи НКВД оголосили шпигуном.
– Мій брат стоїть на одній платформі з Роменом Ролланом, – заявив Дмитро.
– Тоді це спрацювало, але в 1937-му викликали на допит батька, під час якого у Лева Михайловича стався інфаркт і смерть; брат потрапив у ГУЛАГ, де й загинув; два роки концтабору випало сестрі Кларі.
Сталінський терор перервав ці контакти, переорієнтував переконаного радянофіла до повного несприйняття радянського режиму в Україні.
За окупації Франції переслідувався нацистами, двічі ув’язнювався: у 1941 р. провів вісім місяців у тюрмі Santé за участь у русі Спротиву; в лютому 1943 р. як співробітник деголлівської преси, керівник українських антифашистських організацій. Був на нелегальному становищі. Чому вцілів? Німці планували зробити його ректором Київського університету.
Після Другої світової війни зважився повернутися на Батьківщину: прийняв радянське громадянство, отримав паспорт. І випадок: зустріч із знайомим, який розповів, що в Україну знову прибув Лазар Каганович, відновилися репресії, лютує голод. Зважив усе – і повернув паспорт радянському посольству.
Написав і видав у Франції перший підручник української мови для французів (1946), викладав українську мову, літературу, культуру. Став одним із засновників і викладачем українознавчих дисциплін у Національному інституті східних мов і культур при Паризькому університеті (INALCO). Учнем Ілька Борщака був Аркадій Жуковський. У 1947 р. у Парижі І. Л. Борщак опублікував «Кобзар» Т.Г. Шевченка, до якого написав передмову та примітки. На основі приватної збірки в 1949 р. історик створив «Архів української еміграції», став директором Архіву. У 1949–1953 рр. видавав українську класику, науковий журнал «Україна». 
Після смерті В. Винниченка в 1951 р. І. Борщак подбав про збереження особистого архіву та малярської спадщини письменника. Незадовго до смерті впорядкував власний архів, деякі матеріали передав Академії наук УРСР.
Весною 1958 р. у нього стався інсульт, розбив параліч, відняло мову. 11 жовтня 1959 р. Ілька Борщака не стало. Похований у м. Парижі.
Залишити відповідь