Людя

Аристократія – влада кращих. Людмила Старицька-Черняхівська належала до кондової аристократії. Батько – нащадок Володимира Великого; князь Старицький був братом московського царя Івана ІІІ. Таке походження давало право таткові дивитися на царя з висоти своїх 190 см. Цар і Михайло Старицький були конкурентами, бо мали найкращі в імперії театри. Та український театр був кращим за імператорський і його актори вище оплачувалися, а костюми, декорації були дорожчими. Мати Людмили – Софія Лисенко, сестра відомого композитора, дворянка, нащадок козацького полковника Лиса Вовчуги з часів Хмельниччини. По цій лінії матері був турецький паша, який втік на Січ від гніву султана, – гілка Булюбашів.
29 серпня 1868 р. в Києві в сім’ї письменника Михайла Старицького народилася дочка Людмила. Її мати, Маня Лисенко вийшла заміж за коханого у 14 років. Народила п’ятьох дітей: Ольга та Юрій померли рано; троє дочок стали славою України – старша Марія (1865-1930), молодша Оксана (1870-1942). У Михайла Петровича вдалася Марія, актриса імператорських театрів. Людмила на зріст була найменшою з трьох сестер, але рано почала ходити і говорити. «Людя!» – сказала мала перше слово, тому її так і називали.
До восьми років дівчат виховували вдома. Мова дитинства – українська, але дівчатка вільно володіли німецькою та французькою. «Ми були першими українськими дітьми, – писала Людмила Старицька-Черняхівська про своє дитинство в Києві. – Не тими дітьми, які виростають у селі, у рідній сфері стихійними українцями, – ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку».
Перший вірш 7-річна Людя написала німецькою. Грамоти її навчав материн брат, дядя Коля, композитор Микола Лисенко. Тексти для диктантів він вибирав із творів Нечуя-Левицького, вчив грати на фортепіано.
Щоб виховувати дітей в українському середовищі, члени Старої громади – родини Старицьких, Лисенків і Косачів – оселилися в одному дворі на вулиці Саксаганського, колишній Маріїнсько-Благовіщенській. Маня, Людя дружили з Лесею Косач, разом готували уроки; ходили до репетиторки з англійської – британки міс Копєйкіної, яка спілкувалася із ученицями французькою.
Потім Людмилу з Марією віддали до пансіону мадам Криницької. Міські діти дражнили їх хохлушками. «Сестра моя старша цілі дні плакала, а я, як зле вовченя, мовчала, а вночі з лютою радістю марила про те, що коли виросту, то всім оцим кацапам видеру очі з лоба, випущу їм тельбухи і т. д. Така хижа ненависть підіймалася в душі проти насмішників, що тепер страшно згадувати», – писала Старицька в автобіографії. Згодом Марія та Людмила Старицькі навчалися на вул. Фундуклеївській у київській приватній гімназії Віри Ващенко-Захарченко (дружини професора математики Михайла Ващенка-Захарченка), жінки освіченої, передової. 18-річною Людмила закінчила гімназію. Дівчатка перекладали світову класику, самі писали власні твори, п’єси, ставили їх. 1888 р. вони утворили літературний гурток «Плеяда», до якого крім Косачів, Старицьких увійшов Володимир Самійленко, Іван Стешенко і студент-медик Олександр Черняхівський.
І от уже до Старицьких зачастили залицяльники. Першим був Марко Кропивницький, у якого закохалася Маня-гімназистка. Батько чисто князівським жестом показав старшому на 25 років за Маню вдівцю Маркові на поріг. Також Михайло Старицький вигнав залицяльника Оксани – Івана Стешенка, майбутнього міністра освіти за Центральної Ради. Обурювався батько, що його князівна Людя серйозно сприймає поповича Черняхівського.
У вересні 1894 року бритвоязика Олена Пчілка писала про Людмилу Старицьку доньці Лесі Українці: «Люда думає вийти за Черняхівського. Якось за це літо вони більше зійшлись, і Люда цілком насмішливий тон з ним змінила на дуже прихильний. Справді, кажуть, виходить заміж за цього «ставного стовбура». Людин штрейх мене дивує! Я часто бачу Черняхівського й не чую од нього ні одного не те що умного, а хоть би не глупого слова. Зуби поблискують, як у здорового веприка. Страх як мені дивно стає з рішення тої Люди!» Леся відповіла матері: «Дивує мене Люда, їй-Богу. Я не можу зрозуміти такої психології, щоб вибирати чоловіка собі так, як шапку або черевики. Се вже щось не по нашій культурі!» Та Людмила таки невдовзі вийшла заміж за Черняхівського.
І все-таки у лютому 1896-го відбулося весілля Люді та Сашка; Леся була дружкою. Через чотири роки в Черняхівських знайшлася дочка Вероніка (Роня). «Це мій найкращий твір», – писала Людмила Михайлівна й віддала всю себе її вихованню.